Ми часто недооцінюємо тієї горстки дисидентів. Мовляв, що це за боротьба, яку мало чули радянські обивателі і яку репресивний режим придушив ледь не в зародку. У чому їхній героїчний чин, особливо тих, хто вижив? Але дисиденти боролися не лише проти тодішнього, а й за майбутнє. Аби сновиди прокинулись і, що найважливіше, не породили сновид. Саме дисиденти забезпечили ту тяглість опору, яка тепер вирізняє одних (пост)радянських людей від інших (нео)радянських. І не їхня вина, що нас розбудила не Незалежність, а війна. Нині, майже через сорок років після смерти, голос Стуса звучить дуже гучно – як ніколи до того. Україна врешті прокидається.