Як на мене, від остаточної перемоги зрадників над державою нас врятував тільки останній Майдан. Ну і те, що у Путіна урвався терпець й він вирішив, що знищення України буде тепер простою задачею й не потрібно більше витрачати зусиль на імітацію стосунків двох суверенних держав. Але коли я намагаюсь уявити, як буде розвиватися ситуація після війни й що ми зможемо протиставити новому ешелону тієї самої агентури, яка, звісно ж, нікуди не ділася, а тільки вичікує, мене починає охоплювати відчай…

...Один з моїх старших колег по журналістиці (який згодом виявився генералом ФСБ) у відповідь на моє пряме запитання, навіщо чекісти так завзято руйнували Радянський Союз, чесно відповів, що партійний апарат їм заважав й не давав заробляти «справжні гроші». «Однак ми й гадки не мали, що зіткнемося з бандитами і націоналістами» – зітхнув він.
 
Тобто «бліцкриг» у них, як і у Путіна у 2022 році (тобто теж у них) тоді не вийшов. І вони зайнялися тим, що добре вміють – війною на виснаження, каскадом спецоперацій. Десять років консолідували владу на території, яка їм дісталася, а коли все захопили, почали виправляти «помилку 1991 року», тобто повертати колишні радянські республіки. Ми якраз на цьому етапі...

...Фактично з перших днів існування незалежної Української держави головний конфлікт був не між корупціонерами та чесними людьми, не тими, хто хотів бачити Україну на Заході й тими, хто збирався побудувати хороші стосунки з Росією, а між тими, хто працював на Україну – і навіть на себе в Україні – та російською агентурою. При цьому були періоди – як, скажімо, за часів Януковича – коли російської агентури було обʼєктивно більше, ніж просто українських чиновників й бізнесменів...

Коли я почав жити у Києві, я побачив величезну кількість людей, які жили інтересами країни, з якої я приїхав, а Україну відверто зневажали – й при цьому могли бути її президентами і премʼєрами, як Янукович чи Азаров. Я довго не міг цього зрозуміти, думав, що це «просто» радянські люди. Але з часом, коли я усвідомив яку політичну роль відігравали чекісти у самій Росії ще у 90-і, я зрозумів, що це ніякі не радянські люди, а банальні агенти ФСБ – і вся їхня влада, і весь їхній добробут залежить від рівня їхнього співробітництва, як, скажімо, у випадку двох очільників президентської адміністрації, Табачника і Медведчука. І я ніяк не міг зрозуміти: а чи можна побудувати державу, влада і гроші у якій буквально обліплені агентурою країни, яка хоче цю державу згубити?