Коли я почав жити у Києві, я побачив величезну кількість людей, які жили інтересами країни, з якої я приїхав, а Україну відверто зневажали – й при цьому могли бути її президентами і премʼєрами, як Янукович чи Азаров. Я довго не міг цього зрозуміти, думав, що це «просто» радянські люди. Але з часом, коли я усвідомив яку політичну роль відігравали чекісти у самій Росії ще у 90-і, я зрозумів, що це ніякі не радянські люди, а банальні агенти ФСБ – і вся їхня влада, і весь їхній добробут залежить від рівня їхнього співробітництва, як, скажімо, у випадку двох очільників президентської адміністрації, Табачника і Медведчука. І я ніяк не міг зрозуміти: а чи можна побудувати державу, влада і гроші у якій буквально обліплені агентурою країни, яка хоче цю державу згубити?
...Фактично з перших днів існування незалежної Української держави головний конфлікт був не між корупціонерами та чесними людьми, не тими, хто хотів бачити Україну на Заході й тими, хто збирався побудувати хороші стосунки з Росією, а між тими, хто працював на Україну – і навіть на себе в Україні – та російською агентурою. При цьому були періоди – як, скажімо, за часів Януковича – коли російської агентури було обʼєктивно більше, ніж просто українських чиновників й бізнесменів...
...Один з моїх старших колег по журналістиці (який згодом виявився генералом ФСБ) у відповідь на моє пряме запитання, навіщо чекісти так завзято руйнували Радянський Союз, чесно відповів, що партійний апарат їм заважав й не давав заробляти «справжні гроші». «Однак ми й гадки не мали, що зіткнемося з бандитами і націоналістами» – зітхнув він.
Тобто «бліцкриг» у них, як і у Путіна у 2022 році (тобто теж у них) тоді не вийшов. І вони зайнялися тим, що добре вміють – війною на виснаження, каскадом спецоперацій. Десять років консолідували владу на території, яка їм дісталася, а коли все захопили, почали виправляти «помилку 1991 року», тобто повертати колишні радянські республіки. Ми якраз на цьому етапі...
Як на мене, від остаточної перемоги зрадників над державою нас врятував тільки останній Майдан. Ну і те, що у Путіна урвався терпець й він вирішив, що знищення України буде тепер простою задачею й не потрібно більше витрачати зусиль на імітацію стосунків двох суверенних держав. Але коли я намагаюсь уявити, як буде розвиватися ситуація після війни й що ми зможемо протиставити новому ешелону тієї самої агентури, яка, звісно ж, нікуди не ділася, а тільки вичікує, мене починає охоплювати відчай…