Зрадники

У новому розслідуванні створеного Олексієм Навальним Фонду боротьби з корупцією ми бачимо яскраву картину «жахливих 90-х», яка нагадує відомі вже прийоми російської офіційної пропаганди: чиновники й олігархи розікрали радянські підприємства й залишили громадян у бідності й безвиході.

У цій дивній картині минулого з незрозумілих (хоча ні, якраз із добре зрозумілих мені причин) відсутній один важливий гравець – Комітет державної безпеки Радянського Союзу, який згодом перетворився на ФСБ. Це у ті самі 90-ті роки чекістів можна було не помічати, хоча вони зʼявлялися всюди, буквально всюди – у державному управлінні, в охороні й безпеці олігархів, у приватному бізнесі… Тільки коли представник ФСБ офіційно – і назавжди – прийшов до влади у Росії, став очевидним масштаб «спецоперації», яку КДБ, а потім ФСБ провели з метою захоплення держави і власності. Я добре пам'ятаю, як вже у путінські часи один із моїх старших колег по журналістиці (який згодом виявився генералом ФСБ) у відповідь на моє пряме запитання, навіщо чекісти так завзято руйнували Радянський Союз, чесно відповів, що партійний апарат їм заважав і не давав заробляти «справжні гроші». «Однак ми й гадки не мали, що зіткнемося з бандитами і націоналістами», – зітхнув він.

Тобто «бліцкриг» у них, як і в Путіна у 2022 році (тобто теж у них), тоді не вийшов. І вони зайнялися тим, що добре вміють – війною на виснаження, каскадом спецоперацій. Десять років консолідували владу на території, яка їм дісталася, а коли все захопили, почали виправляти «помилку 1991 року», тобто повертати колишні радянські республіки. Ми якраз на цьому етапі. Але яку державу побудовано у нас?

Ось якраз таку, про яку розповідають у розслідуванні соратників Навального – коли чиновники й олігархи розікрали колишню радянську власність і фактично законсервували країну років на двадцять. Тільки українці, на відміну від росіян, вважають ці часи майже найкращими в історії нашої незалежності. А чому? Саме тому, що такого гравця, як КДБ, у нас не було й не могло бути. Комітет державної безпеки УРСР був просто провінційним відгалуженням «головної контори», його співробітники не плекали планів підкорення імперії, Служба безпеки України швидко перетворилася навіть не на політичну поліцію, а на швидку допомогу для бізнесу… Саме тому там, де в Росії – тріумф чекістів, у нас – Помаранчева революція. І це ще раз засвідчує: якби Росія дійсно була б такою країною, про яку розповідають у розслідуванні ФБК, чиновники й олігархи просто не змогли б зупинити розвиток суспільства. А чекісти – змогли. Леонід Кучма будував точно таку країну, яку хотів збудувати Борис Єльцин. Просто у російському випадку чекісти маніпулювали, використовували й перемогли Єльцина, його родичів і великий бізнес. А в нашому випадку Кучма і великий бізнес використовували колишніх чекістів. Це і є головна і рятівна відмінність.

Хто ж тоді були зрадниками у нашому випадку? Зрадниками були, хоч як це банально звучить, звичайні зрадники. У нас не було КДБ як системи, проте були – і напевно є – російські агенти, які буквально обліпили владу, бізнес, журналістику, громадське життя. Коли у 2014 році практично все керівництво держави та її силових структур втекло до Росії, це стало найкращою демонстрацією залежності. Але згадаймо хоча б 1994 рік, коли адміністрацією президента України керував Дмитро Табачник, а зовнішньою політикою у цій самій адміністрації опікувався Анатолій Орел. Згадаймо Дмитра Фірташа та всю цю групу «Росукренерго», найбільш відомі представники якої зберігають свій вплив і сьогодні. Зрозуміймо, що фактично з перших днів існування незалежної Української держави головний конфлікт був не між корупціонерами та чесними людьми, не тими, хто хотів бачити Україну на Заході, й тими, хто збирався побудувати хороші стосунки з Росією, – а між тими, хто працював на Україну (і навіть на себе в Україні), та російською агентурою. При цьому були періоди – як, скажімо, за часів Януковича – коли російської агентури було об'єктивно більше, ніж просто українських чиновників і бізнесменів.

Я гостро відчув цю відмінність, коли повернувся з Москви до Києва. У Москві я жив серед людей різних політичних поглядів – від шовіністів і реакціонерів до лібералів – але всі вони працювали на власну країну (або на себе у цій країні) й були зацікавлені у своєму баченні її майбутнього. Коли я почав жити у Києві, то побачив величезну кількість людей, які жили інтересами країни, з якої я приїхав, а Україну відверто зневажали – й при цьому могли бути її президентами і прем'єрами, як Янукович чи Азаров. Я довго не міг цього зрозуміти, думав, що це «просто» радянські люди. Але з часом, коли усвідомив, яку політичну роль відігравали чекісти у самій Росії ще у 90-ті, я зрозумів, що це ніякі не радянські люди, а банальні агенти ФСБ – і вся їхня влада, і весь їхній добробут залежать від рівня їхнього співробітництва, як, скажімо, у випадку двох очільників президентської адміністрації, Табачника і Медведчука. І я ніяк не міг зрозуміти: а чи можна побудувати державу, влада і гроші в якій буквально обліплені агентурою країни, яка хоче цю державу згубити?

Як на мене, від остаточної перемоги зрадників над державою нас врятував тільки останній Майдан. Ну і те, що у Путіна урвався терпець і він вирішив, що знищення України буде тепер простою задачею й не потрібно більше витрачати зусиль на імітацію стосунків двох суверенних держав. Але коли я намагаюсь уявити, як буде розвиватися ситуація після війни і що ми зможемо протиставити новому ешелону тієї самої агентури, яка, звісно ж, нікуди не ділася, а тільки вичікує, мене починає охоплювати відчай…