ідея «Європи від Лісабону до Владивостока» витала у повітрі навіть після сумнозвісної Мюнхенської промови Путіна у 2007 році.
 
... Складно уявити, що аудиторія, якій було адресоване це послання, не зрозуміла Путіна. Його словам просто вирішили не надавати належного значення, остерігаючись, що адекватна реакція порушить status quo.
 
Врешті, мова не лише про слова й не лише про Путіна як такого. Відторгнення від Молдови Придністровського регіону (1991-1992), дві криваві війни у Чечні (1994-1996 та після 1999), напад на Грузію (2008) – це далеко не вичерпний перелік збройних конфліктів, в ході яких Москва продемонструвала, що й далі плекає традиційний імперіалізм. Анексія українського Криму та окупація частини Донбасу у 2014 році стали черговим витком російського експансіонізму. І, як стало очевидним тепер, ігнорування цієї тенденції не допомогло зберегти мир, а навпаки – заохотило Москву до ще більш масштабної агресії...

Перший хибний висновок із досвіду Другої світової війни полягав у тому, що мир – настільки велика цінність, що заради його збереження можна (а часом навіть треба) ігнорувати дійсність. Перетворення Росії на агресивну диктатуру не було ані раптовим, ані прихованим – цей процес розпочався ще під час першого президентського терміну Путіна і безперервно тривав понад два десятиліття.
 
Еволюція офіційної ідеології Кремля також була очевидною для всіх. За іронією, становим хребтом ідеології путінського режиму стала спотворена пам’ять про Другу світову війну. Необґрунтовано привласнивши собі винятковий статус «країни-переможниці нацизму», Росія швидко перейшла від самолюбування до месіанства, а сентиментальне гасло «Спасибо деду за Победу» заступив слоган-погроза: «Можемо повторити».