“не підтримуючи й не схвалюючи відкрито російський режим, [західні] науковці й уряди все ж відігравали класичну роль посібників: створювали, дозволяли та/або підтримували рамки, в яких дії Росії розглядалися як леґітимні або, принаймні, прийнятні і терпимі. Панівний академічний дискурс запевняв російський уряд у його безкарності та підбадьорював його агресивний, насильницький політичний курс”. Люди на Заході, які писали про Україну з супрематистськими (“орієнталістськими”) упередженнями та/або явною некомпетентністю, “частково закладали підґрунтя для багатьох заяв Путіна”, які зрештою вилилися в практику геноциду...
 
І “політичний реалізм”, і “імперське знання” мають чимало спільного, оскільки в основі обох лежить сутнісно расистська віра в те, що одні нації вищі за інші й тому мають право на різні привілеї (наприклад, “леґітимну сферу впливу”)...

...тоді як менші, “неісторичні” нації не мають ні власної волі, ні власної гідності і повинні бути підпорядковані (а іноді і принесені в жертву) великим господарям заради стабільності та “прогресу”. Саме з цієї причини уявні (і лицемірні) “безпекові проблеми” Росії сприймаються й обговорюються на міжнародному рівні серйозніше, ніж справді реальні безпекові тривоги її сусідів; саме з цієї причини 170 років російського колоніального панування в Криму виявляються в очах світової спільноти єдиною реальністю для цього півострова, затьмарюючи п’ятсот попередніх років кримськотатарської державності, як і подальшу історію геноцидного винищення автохтонів колонізаторами. І саме з тієї причини так багато експертів і політиків переймаються й досі тим, як “зберегти Путіну обличчя” й уникнути “приниження”, а не як притягнути його до відповідальності за злочини агресії й геноциду.
 
Західний “політичний реалізм” чудово поєднується з російським “імперським знанням”,

... оскільки обоє визнають супрематистську ієрархію “історичних/неісторичних” націй, “більш важливих” і “менш важливих”, “об'єктивно” наділених правом на панування і навпаки призначених на підпорядкування. Російські історичні міфи про “Київську Русь=Росію” і політичну тяглість між Києвом і Москвою, про штучність і вторинність України по відношенню до буцімто “тисячолітньої” Росії, про споконвічну спорідненість, майже тотожність обох народів чудово резонували з уявленнями реалістів про геополітичну вищість Росії та меншовартість її сателітів. Не було потреби ставити під сумнів “імперське знання”, оскільки воно забезпечувало “стабільність”, тимчасом як підважування його аксіом підвищувало ймовірність політичних пертурбацій.
 
Сумнівний статус-кво міг би тривати вічно, якби Путін не перебрав міри й не розпочав тотального вторгнення – замість подальшої гібридної інвазії в Україні, евфемістично званої на Заході “українською кризою”...

Імперії насправді нікуди не зникли, вони продовжують існувати в ментальній географії. Адже імперії ХІХ століття – це не лише завоювання і захоплення територій, це ще й імперські метрополії – грандіозні центри культури і знань з чудовими університетами та академіями наук”. І система виробництва знань від тих часів залишається практично незмінною, оскільки “академічні [і не лише академічні, – М.Р.] структури дублюють конфігурації влади, впливу й домінування, які вже існують у міжнародних відносинах”.
 
Важко сказати, чи цю систему вдасться кардинально змінити, беручи до уваги структурний характер чинників, які її підтримують і відтворюють. Проте деколонізація справді постала тепер на порядку денному в західній гуманістиці – принаймні як гасло...