У цих розмовах голоси з Росії набагато цікавіші, ніж голоси окупантів. З цими все ясно — вони прийшли забирати, вбивати, катувати. але саме жіночі голоси — матерів, дружин, подруг — показують такий ступінь дегуманізації, який можливий, здається, лише у фантазії-антиутопії. Ці люблячі голоси просять більше вбивати, щоб кохані скоріше повернулися додому. Ці голоси бажають смерті українцям. Ці голоси просять не шкодувати дітей.
 
«Мамо, навіщо ми сюди приїхали? Жили собі люди, а тепер ми півкраїни трупами засіяли. Навіщо? — Не смій так казати. Вони не люди взагалі. Воюй далі».
 
Родіна мать.
 
Перемать.

Ти там бази НАТО бачив?
- Не-а.
— Не бреши мені — там на кожному кроці їх бази, нам по телевізору розповідають.
— Не дивись телевізор, мамо — там неправду кажуть.
— Ну, як це неправду? Правду, звісно. Тому вас і послали туди, щоб ви нас від НАТО захищали. Ви герої. так і передай друзям.
— Не лишилося друзів майже нікого — всіх повбивало.
— Я пишаюся тобою та твоїми друзями».
 
«Ти знаєш, ці х@хли зло₴бучі так добре живуть — краще за нас, правда.
— Ну, так зрозуміло — їм Захід платить, вони бояться це втратити і за це воюють — а за що?
 
«Я тобі та дітям стільки шмоток привезу — ми тут у квартирі зараз, вони все кинули, втекли. Спортивна така сім'я - одних кросівок десять пар, і всі фірмові. Я все зібрав, у рюкзак запхав. Хлопці вантажівками вивозять, а я не маю вантажівки.
— Гарний ти в мене, господарський — усе до хати. До речі, Софія цього року іде до школи — може, десь комп'ютер забереш?»

Півтори години перехоплених телефонних розмов російських "солдатів" з України з сім'ями. Цитати не всі точні до слова, але суть передаю найточніше.
 
«Мам, мені так сподобалося катувати! Я ⁠ тобі ⁠можу розповісти, про які тортури я дізнався і в яких ⁠ брав участь» (і розповідає. Вибачте — не можу повторити). ⁠— Синку, це нормально. Я б, якби туди потрапила, теж ловила б кайф, а як інакше?»
 
Це без коментарів. ніякий коментар не виявиться адекватним почутому. У залі – шок. Тиша цілу хвилину після закінчення фільму. Потім зал встає та влаштовує овацію. Рідко вдається ось так, за півтори години побачити картину світу. Російського світу.
 
«Ні, я не озлобився тут – я просто вбиваю нациків. Вчора йдемо, нам назустріч жінка із двома дітьми — ну ми їх і поклали. — Ну, правильно, вони нам вороги. - Так, мені їх не шкода. Це їхній вибір. Могли б поїхати, як решта. — Правильно, не шкодуй їх. Бий»...