Що означає крах Китаю, про який я періодично пишу?

Тут Китай прозвітував про зростання ВВП в першому кварталі на 5,3 відсотка у річному вимірі, а план на рік — 5%. І, здається, про який крах мова? Росте процент жиров у маслі.

А справи приблизно такі.

У Китаю директивне управління економікою. Компартія офіційно заявила, що китайський бізнес повинен інвестувати не туди куди хоче, а туди куди треба. В Китаї будь-який B2C може мати і має мільйони клієнтів. У яких є гроші. І всі ці гроші забудовники, банки та фінансові організації, сервіси таксі та доставки, ЕДтех, виробники їжі та соків і всі інші заробляють на китайцях. Але китайці, на думку Компартії, належать Компартії. І, відповідно, гроші китайців також належать Компартії. 

І сама партія хоче направляти ці гроші не в розвиток B2C, що народить нових мільярдерів, яких потім як Джека Ма чи Тік-Ток доведеться розкуркулювати. Компартія бажає направити ці інвестиції в науку та хайтек. Бо це, на думку Компартії, приведе Китай до світового лідерства у високотехнологічних галузях. І приводить, насправді. Для бізнесу це не дуже вигідно, бо весь хайтек в Китаї це інтеграція саме з Компартією, по-перше (Хуавей не дасть збрехати). По-друге, результат буде колись потім, а до цього ще треба дожити. Для бізнесу країни що зростає це не найкраща пропозиція.

І по факту, коли ти працюєш у B2C, коли ти знімаєш гроші з мільярда китайців, ти не можеш витрачати їх на себе. Ці гроші компартія вважає своїми. На Заході це відбувається наступним чином: ти заробив гроші, вклав їх в розвиток, заробив ще більше, далі відніс на фондовий ринок. Де і йде конкурентна боротьба стартапів, може високотехнологічних, а може і не дуже. Або можеш вкласти гроші у свій власний хайтек стартап, якщо бажаєш, хочеш та вмієш ризикувати.

У Китаї все не так. Там такого не відбувається. Тепер. Хіба хочеш? Мусиш! Як Мао наказав робити домну в кожному селі, так і Сі наказує робити Нвідіа в кожному сервісі доставки. Директивно. Раніше Компартія сама створювала хайтек підприємства. Тепер вона зобов’язала робити це всіх у кого є декілька мільйонів клієнтів. Чим закінчилося у Мао всі памʼятають, подивимось чим закінчиться у Сі.

Тепер компартія самостійно диктує китайцям, де і над чим їм працювати. У них є набір хай-тек галузей, куди тобі потрібно бігти, якщо в тебе є гроші. А якщо не хочеш, то бігти будуть по тобі. Ось так це і відбувається.

Це лише один приклад. Звісно фанати проєктного розвитку та міцної руки таке люблять і вихваляють. Але це створює проблеми. В ринковій економіці такі проблеми вирішуються через кризи. В директивній — також через кризи, але набагато більш травматичні. Схожі на крах.

Проблем у Китаї багато і вони лише накопичуються. Бо якщо ти намагаєшся директивно рулити економікою, рано чи пізно це створюватиме проблеми. Саме так і малюються астрономічні для такого обсягу економіки цифри зростання. Через директивне управління та накрутки. Але якщо для штучного зростання економіки у тебе ростуть борги і в муніципальних бюджетах, і в державному, це створює проблеми. Криза неминуча. Але в директивній економіці можна багато часу не помічати кризу, відтягувати її, тушити пожежу бензином. Але рано чи пізно небаланс вибухне.

Повернемося до основного питання. Що означає крах Китаю?

Коли я кажу про крах Китаю, я не маю на увазі розвал країни. З Китаєм не відбудеться того, що відбулося з радянським союзом. Цей досвід вони дуже уважно вивчили і помилки такої вони, скоріш за все, не допустять.

То що станеться? Я маю на увазі те, наприклад, що китайський шлях до першої держави світу, доведеться призупинити. Усі внутрішні накрутки та розбіжності Китаю, скоріше за все, вилізуть на поверхню.

Китай не стане першою державою світу, а юань не буде провідною світовою валютою. І в Китаї насправді є люди, які зараз говорять про те, що, ні, Китай цього не хоче. Китай не хоче бути, як Америка. Китай і не збирався бути першою державою і світовим жандармом. Китай бажав зосередитися на внутрішньому розвитку. Наприклад.

Зрозумівши, що вони не досягнуть бажаного, вони тепер удають, що бажали досягнутого. Наприклад, внутрішнього розвитку. Який також директивно визначається компартією як розвиток певних галузей.

У будь-якому випадку, компартія збереже свої рулі від керівництва Китаєм. Але усі кроки, які вони зараз роблять, однозначно перекривають Китаю шлях до першої держави світу. Тобто Китай, безумовно, залишиться цілим та під управлінням Компартії. Але Новий Шовковий шлях буксує. Внутрішній ринок перекошений. Борги зростають за для того аби зберігати зростання економіки. І, скоріше за все, для подальшої стабілізації Компартії чи особисто Сі знадобиться маленька переможна війна, але дуже маленька та дуже переможна. Бо якщо — ні, то краще без неї.

Якщо не влізати у війну, то Китай залишиться однією зі світових фабрик. Але однією з. Поруч із ним стануть Індія, В’єтнам, Філіппіни та інші країни. І Китай залишиться провідною регіональною наддержавою. Але він балансуватиме з іншими. Але ось ці розповіді про те, що американці цілуватимуть китайський сапог і китайці всіх куплять, закінчаться так само, як і схожі розповіді про Японію в кінці 80-х. Китай увійшов у ту саму стадію розвитку. З’явився середній клас, підвищилася собівартість виробництва і миттєво почалася депопуляція.

А як ми бачимо на прикладі тієї ж Японії, депопуляція призводить до стагнації. Нема кому будувати цілі міста, вони стають містами-привидами. Нема куди зростати сервісам B2C. Ну ще урбанізація дозволить якийсь час витягати нових клієнтів з сіл, бо вони перетворяться на міста. Але потім все. Нема куди рости. Вже зараз Китай засекретив дані про безробіття серед молоді. Розвиток внутрішнього ринку такий потужний, що наявні цифри показувати вже не можна. Можна ще показувати зростання ВВП, але порівнювати його зі зростанням боргового навантаження вже також не бажано.

Що треба робити коли внутрішній ринок закінчився? Треба виходити у світ. І китайський бізнес би міг вийти у світ. Як бізнес. А як Компартія — тут вже проблеми.

У Японії був шанс, бо була вільна економіка. І вони побігли в США, і скупали там все. Але не допомогло. У Китаю і такої можливості нема. Бо ж інвестувати треба у Китай, куди Компартія скаже.

У Китаю був шанс. Але Сі його знищив. Тепер без позбавлення Компартії монополії над капіталом, Китай не зможе створити економіку, яка вийде на перше місце у світі в політичному вимірі. Номінально вони все ще можуть обійти США за ВВП, це можливо. Але складно довіряти валюті, якщо їй рулять з Політбюро. Навіть у долара проблеми, бо Білий дім на себе бере забагато. Забагато, на думку фінансистів та промисловців, ми то звісно бажали б щось Білий Дім взяв на себе більше.

Складно інвестувати в країну, яка може опинитися під санкціями через війну. Складно займатися внутрішнім розвитком, коли маоїсти у Політбюро відверто ссуться нової китайської буржуазії та її мільярдів, і змушують буржуазію працювати на Компартію та інвестувати туди куди скаже Компартія. Складно підкорювати світ, коли за твоїм плечем стоїть комісар.

Компартія однозначно має зіткнутися з усіма своїми розбіжностями, які будуть вирішуватися директивними методами та нескінченними позиками. Ось, що я маю на увазі, коли говорю про крах Китаю. І верхівка Китаю це все прекрасно розуміє. І розуміє, що виходу нема.