76 років тому план Маршалла допоміг Західній Європі оговтатись від війни й протистояти комуністам. Скільки за це заплатили й отримали Штати — рахуємо чужі гроші

Після Другої світової війни більшість країн Європи були на межі економічного колапсу. Мільйони людей залишились без житла і потрапили в табори для біженців. Більшість великих промислових центрів лежали в руїнах. Так само постраждала транспортна інфраструктура — залізниці, дороги, мости, порти, аеродроми. Через це містечка і села, яких не так сильно торкнулась війна, опинилися в економічній ізоляції.

Міждержавна торгівля майже припинилась, а національні валюти знецінились. Тільки у Франції в 1946 році інфляція сягнула 80%. Літня посуха і сувора зима 1946—1947 років знищили більшу частину врожаю пшениці та посилили продовольчу кризу. Більшості європейців довелось обмежуватись хлібним пайком у 250 грамів.

Найгірша ситуація була в переможеній Німеччині. Окрім повоєнної розрухи, країна потерпала від санкцій, які наклали переможці — мова про план Моргентау. Упродовж 1945—1946 років з країни вивозили обладнання промислових підприємств і запровадили ембарго на імпорт сировини. Через це німці опинились на межі голоду, країною пройшли багатотисячні протести з вимогою розвʼязати продовольчу кризу.

Сполучені Штати лишались єдиною з великих країн-переможниць у Другій світовій, хто зберіг стабільну економіку. Американські урядовці вже не збиралися повертатись до політики ізоляціонізму, як це було після Першої світової. До 1947 року на післявоєнну підтримку Європи США витратили майже $14 мільярдів. Та це були радше точкові кроки. Значна частина коштів пішла на гуманітарну допомогу біженцям, решта на позики для головних союзників — Великої Британії та Франції. Але відновлення Європи відбувалося занадто повільно.

Уже на початку 1947-го економічні радники тодішнього президента США Гаррі Трумена прогнозували, що європейська криза вдарить і по американській економіці. Один з головних торгових партнерів, Західна Європа, буде просто не в змозі купувати американські товари. А отже, невдовзі доведеться скорочувати виробництво, через що чимало американців втратять роботу.

Політичні радники взагалі били на сполох. Назрівало масштабне ідеологічне протистояння з Радянським Союзом. Кремль уже почав перетворювати окуповані країни Східної Європи на соцтабір. Ба більше, на тлі економічних негараздів навіть у Франції набирав сили комуністичний рух.

Аби не втратити свого головного союзника, Західну Європу, і загалом позиції в світі, у Білому дому вирішили діяти комплексно й оперативно. Уже в березні 1947-го американський президент озвучив в Конгресі новий зовнішньополітичний курс, який ввійшов в історію як доктрина Трумена. У її основі було стримування комуністичних режимів у всьому світі, спочатку за рахунок економічної допомоги країнам, що опинилися під радянською загрозою.

До літа 1947 року група фахівців розробила стратегію економічної допомоги Європі. Головним обличчям проєкту став Джордж Маршалл, якого призначили держсекретарем США в січні 1947 року. Це був ветеран двох світових воєн, відомий в Європі бойовий генерал, один з найбільш шанованих і найменш політизованих національних лідерів. До того ж він був відомий своєю принциповістю. Якщо план допомоги Європі новий держсекретар підтримував, то деякі інші ініціативи Білого дому критикував різко і публічно. Маршалл був ідеальною кандидатурою для просування нової економічної стратегії як серед європейців, так і серед американців. Тож план назвали на його честь.

Спочатку для Маршалла підготували промову про план реконструкції європейських країн, з якою він виступив на врученні дипломів у Гарвардському університеті 5 червня 1947 року. У доповіді не було конкретних деталей та цифр. Це був радше заклик до європейських лідерів — мовляв, запропонуйте свій план відновлення Європи, а Сполучені Штати його профінансують, ясна річ, врахувавши власні інтереси. Білий дім доклав зусиль, щоб цю промову не помітила американська преса. Натомість її згадали в усіх впливових європейських газетах, а на британському ВВС навіть повністю зачитали у прямому радіоефірі.

Європейські держави не забарилися з реакцією. Уже 12 липня 1947 року в Парижі зібралась конференція з представників країн Західної Європи та США. Насамперед погодили головне. Європа пристала на американську пропозицію, а також погодилася, хоч і з певними сумнівами, що спільне європейське процвітання неможливе без економічної стабільності вчорашніх ворогів — Італії та особливо Німеччини. Далі почались тривалі та складні переговори про нюанси — яку форму матиме американська допомога, як її розподілять, хто контролюватиме витрати. Кожна країна відстоювала власні інтереси, тож обговорення затягнулось майже до кінця 1947 року. Ще перш ніж досягли остаточного рішення, США подарували $40 мільйонів допомоги для Франції, Австрії та Італії.

До участі в переговорах запрошували й країни Східної Європи. Американці пропонували допомогу і СРСР, який на папері ще лишався союзником. Держсекретар Маршалл навіть злітав до Москви. Та це була радше формальність. У Білому домі розуміли, що Конгрес не схвалить таку допомогу, та й Кремль навряд її прийме. Так і сталось. Радянський Союз не лише сам відмовився, але й заборонив брати участь у перемовинах підконтрольним східноєвропейським країнам. Передусім — Чехословаччині та Польщі, які були пристали на американську пропозицію.

Цікава історія вийшла з Чехословаччиною. На той час країна вже була під радянською окупацією, і на перших повоєнних виборах комуністи отримали лише третину місць у парламенті. Та навіть вони підтримали ідею приєднатися до плану Маршалла. У червні 1947-го чехословацького премʼєра Клемента Ґотвальда і міністра закордонних справ Яна Масарика терміново викликали в Москву на розмову до Сталіна. Після цього візиту Чехословаччина відмовилась від американської допомоги.

«Я поїхав до Москви як міністр суверенної держави, повернувся радянським рабом», — згадував Масарик. У березні 1948-го його знайшли мертвим у дворі будівлі Міністерства закордонних справ. За офіційною версією він наклав на себе руки, вистрибнувши з вікна. Утім, є підозри, що до смерті Масарика причетні місцеві комуністи або радянські спецслужби.

Сталін прагнув створити собі імідж «рятівника Європи». Тож показово відправляв до країн соцтабору мільйони тонн зерна, хоча в самому СРСР був голод через неврожай. А радянська пропаганда закидала США, що ті покинули напризволяще зруйновану зубожілу Європу.

Після того як Сполучені Штати озвучили план Маршалла, Радянський Союз зібрав у Польщі нараду європейських комуністів. Тодішній головний кремлівський ідеолог і пропагандист Андрій Жданов представив нову позицію Москви. Він заявив, що «правляча кліка американських імперіалістів» сподівалась, що гітлерівська Німеччина переможе СРСР, тому зволікала з допомогою. А зараз хоче «поневолити ослаблені країни Європи» планом Маршалла. Тож європейські комуністи мають спільно виступити проти «босів Волл-стріт, які зайняли місце фашистських хижаків та їхніх наймитів». І наостанок Жданов поділив світ на два ворогуючі табори — «імперіалістичний на чолі зі США та демократичний під головуванням СРСР».

Дійшло до того, що італійські та французькі комуністи прямо запитали, коли готуватись до збройного повстання. Це ошелешило навіть Жданова. І тільки після консультацій зі Сталіним він відповів, що до зброї братися не варто.

Досягнувши згоди з Європою, Білий дім заходився піарити план Маршалла у США. Урядовці розуміли: пропозиція витратити ще більше грошей на Європу буде не надто популярною серед простих американців. А ще треба було переконати опонентів-республіканців, які утримували більшість у Конгресі. Одного економічного аргументу про повторення Великої депресії колись у перспективі було замало. Та жорстка реакція Радянського Союзу дала демократу Трумену додатковий козир. Економічний та політичний аргументи обʼєднали під тезою, «що в бідності процвітає комунізм». Ще одним козирем став авторитет держсекретаря Маршалла, формального автора плану. На додаток очолити комітети та структури, які мали контролювати виконання плану, запросили впливових республіканців і відомих бізнесменів.

У березні 1948 року президент Трумен вирішив про всяк випадок підстрахуватись і перед поданням законопроєкту до парламенту зменшив суму допомоги, якої просили європейці, з $22 мільярдів до $17 мільярдів. Далі все пройшло досить швидко. Першого квітня 1948 року проєкт схвалив профільний комітет, другого — обидві палати Конгресу, третього — його підписав президент, а четвертого — план Маршалла вже запустили.

План був розрахований на чотири роки — з 1948 по 1952-й. До програми ввійшли 17 європейських держав. Але допомогу між ними розподілили не порівну. Найбільше отримали великі промислові держави, бо їхнє швидке відновлення було запорукою відродження Європи. Так, Британія отримала майже 25%, Франція — близько 20%, Німеччина та Італія — приблизно по 11%.

Понад 80% відсотків допомоги за планом Маршалла мало надійти у формі грантів та дотацій, які не потрібно було повертати. На першому етапі американці просто безплатно постачали Європі продовольство, сировину, промислове обладнання та сільськогосподарську техніку. Далі діяла така схема: європейські уряди отримували американські товари, які продавали всередині країни за місцеву валюту. Усі отримані від продажів кошти зберігались у спеціальних фондах європейських країн, з яких фінансувались великі проєкти, наприклад, будівництво заводів, електростанцій та залізниць.

Окім цього, американські бізнесмени та промисловці ділились з європейцями власним досвідом з управління, інновацій та маркетингу. По суті — перелаштовували європейський ринок під більш передову американську модель.

І тільки менш ніж 10% коштів пішли на позики. Їх видавали з вельми низькою ставкою — приблизно у 2% — строком на 35 років і більше. Частина країн розрахувалися з боргами навіть раніше. Франція — на початку 1960-х, Західна Німеччина — на початку 1970-х. А, наприклад, Британія розплачувалась аж до 2006 року.

За дотриманням всіх умов плану Маршалла з боку США стежила спеціально створена урядова Адміністрація економічного співробітництва, з боку Європи — Організація європейського економічного співробітництва. Вони не лише контролювали всі кошти й товари, але й вирішували, на які проєкти варто витрачати гроші зі спецфондів. При цьому американці ніколи не забували про свої інтереси. Наприклад, вони не дозволили будувати в Європі великі нафтопереробні заводи, аби ті не конкурували з американськими компаніями. А ще близько 5% коштів з плану Маршалла отримало ЦРУ на просування американських інтересів у Європі та протистояння комуністичній пропаганді.

План Маршалла не вдалось реалізувати повністю. У 1950 році США втрутились у війну на Корейсьму півострові, тож їм стало не до Європи. План згорнули у грудні 1951-го, витративши приблизно $13,3 мільярда. Але й цього виявилось достатньо. З 1948 до 1953 року західноєвропейський ВВП зріс на понад 30%, промисловість — на 40%, сільське господарство — на 11%, обсяги торгівлі на європейському ринку — на 40%. Зупинилась інфляція, стабілізувались держбюджети.

Але план Маршалла — це не тільки про економіку. Трансатлантичні торгові відносини швидко переросли у військово-політичні, а в 1949 році зʼявився Північноатлантичний альянс, або НАТО. На тлі спільного ринку в 1950-му утворилась Європейська спільнота з вугілля і сталі, яка згодом переросла в сучасний Європейський Союз. Формальний автор проєкту, Джордж Маршалл навіть отримав Нобелівську премію миру в 1953-му.

За стратегічними наслідками план Маршалла — одна з найуспішніших програм в історії американського уряду. Економічна допомога іноземним державам за зразком плану Маршалла й досі лишається ключовим елементом зовнішньої політики США. У 1961 році Адміністрацію економічного співробітництва, яка курувала початковий план допомоги Європі, реорганізували в окремий державний інститут — Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Американську економічну і гуманітарну допомогу отримують держави по всьому світу, зокрема й Україна.

План «Бабеля» — писати класні тексти. Підтримайте редакцію: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].