"Найбільше шокують втрати друзів". Як 59-річний "кіборг" пройшов Сєвєродонецьк, Херсон і Бахмут

"23 лютого 2022 року ввечері ми посварились з жінкою. Вона не вірила, казала, що не може бути вторгнення, адже росіяни всі нормальні ж переважно. Я казав, що вони у більшості (вживає лайку), а тому щось почнуть дуже нехороше", - починає свою розповідь 59-річний чоловік з Черкащини про свій рік на фронті.

Вже зранку 24-го зібрав у рюкзак усе найнеобхідніше і пішов на війну.

Він просить не називати своє ім'я, а тільки позивний - "Старий". У цивільному житті десятиріччями займався дрібним бізнесом: робив меблі, випікав хліб, весь час працював на себе. В 2014 році він так само пішов на війну та пройшов бої в Донецькому аеропорту, там серйозно похитнулось його здоров'я, а контузія майже забрала слух.

Ця історія про звичайного українського чоловіка, який попри поважні роки і підірване здоров'я зумів потрапити на фронт у перші ж дні російського вторгнення і за рік пройти майже усі найгарячіші точки війни - як і сотні тисяч таких, як він.

Вона ілюструє, як країна вистояла, що в голові у захисників України, як армія буденно живе і воює, як п'є, хворіє, вбиває і гине.

Ми спілкувались зі "Старим" у лісі біля Києва. Туди їх перед 24 лютого 2023 року перекинули просто з Бахмуту - аби перепочити, і на випадок, якби Росія таки знову пішла на столицю. Його розповідь подаємо від першої особи.

Наприкінці 2023 року "Старий" демобілізувався з армії за станом здоров'я і дозволив розкрити свої дані - це Олег Яшаров з міста Сміла Черкаської області.

Перший день війни

До останньої миті я не вірив, що буде таке велике вторгнення. Думав, що буде на Донбасі наступ. Я не міг навіть припустити такі обстріли цивільного населення і житлових кварталів по всій Україні. Прощення за це немає їм. Військові - це одне, ми стоїмо, по них стріляємо, вони по нас, це зрозуміло. І цензурних слів немає для них.

Не можу зрозуміти цього - скільки рідні і знайомих в Росії було. Весь вік вони ж бачили наше життя тут. Вчепились до того фашизму і Бандери, де вони це взяли?

Зранку 24 лютого ракети навіть в нашу Смілу впали. Я зібрав рюкзачок, все необхідне - мило, шкарпетки, труси, рушник, зубна паста, шмат сала. Пішов у військкомат, там сказали - да, їдете.

На вечір нас автобусом повезли в 95-у бригаду в Житомир. Але там мені одразу сказали, що для десантної бригади я вже не підходжу. Мені тоді було 58 років. І ще й тиск поміряли - нехороші були показники. Мене одразу "нахрін з пляжу". Душ п'ять нас смілян зрізали і відправили додому.

Ми щодня штурмували військкомат, а 1 березня нас таки забрали на Кропивницький в 57-му бригаду. Там вже на вік не дивились і тиск не міряли, а за кілька днів відправили у Лисичанськ.

Пізніше я зрозумів, що наша бригада досить своєрідна, ставлення до людей вищого командування не таке, як хотілося б. Але воювали.

На місці вже перевдягли, дали зброю і відправили на позиції в село Воронове біля Сєвєродонецька. Воно ще було на 70% заселене, за селом лісок і наша піхота, а далі вже позиції росіян. Місце там було дуже неприємне, адже ми були у своєрідному клину, а ворог з кількох боків.

На цій війні я служу в мінометному підрозділі. До весни минулого року я міномет по телевізору бачив, не знав, як працює, а потім навчився. Я переважно працював на підтримці - пакую міни, закручую головку, вишибний, порох. Буває заряджав - закидав міну в міномет. І на шнурку смикав постріл. Міномет обслуговує щонайменше четверо, але нас в розрахунку було зазвичай вісім людей.

Ми стоїмо на другій лінії фронту. На першій стоїть наша і їхня (росіян) піхота, а за піхотою стоїмо ми - за 1,5-2 км. Працюємо на такій відстані через нашу піхоту по їхній першій лінії. Звісно, нам одразу ж прилітає з їхнього боку.

У Вороновому ми воювали більше двох місяців. Село почали дуже сильно обстрілювати, не було дня і ночі, щоб не було обстрілів, іноді щогодини. Крім мінометів по нас били танки, САУ, "Гради" і всі інші доволі неприємні речі.

Люди покинули село, залишились одиниці, які маразматично не хотіли їхати. Були спецпідрозділи, які займались евакуацією.

Жахлива ситуація була зі скотиною. Корови, кури, поросята - все безхозне лишилось, по селу ходили.

У Вороновому наш підрозділ бог милував, дивом не було навіть трьохсотих. Звикли по звуку визначати, що де летить. Я то не чую майже після 2014-го, а хлопці швидко казали - вихід іде, то ми раз і в укриття.

З часом настільки потужні обстріли пішли, що ми не могли навіть розкласти міномет і вийти на позицію толком. Фізично одразу накривали, вогневий вал російський був без перестанку. Врешті сталось неймовірне - вони міною влучили тупо в наш міномет, коли ми намагались працювати.

Ми в ту ж ніч вийшли з села і нас вивезли в Сєвєродонецьк. Але там нам… дали новий міномет і одразу ж відправили назад. А ми вже тоді так видихнули, хух, вийшли перепочинемо. А хріна нам, ідіть туди назад! Що зробиш, хіба хочеш, мусиш.

Перебрались в іншу хату. Знову в городі міномет, підвал кращий, хоч і дуже холодний та сирий, всі постійно з кашлем і соплями.

Їжу і воду доставляли нормально - тушонка, м'ясо, ковбаса, сири і фрукти. Закрутки якісь з підвалу і не хотілось практично.

З курми швидко розібрались - їх лишили господарі, як і корм. Ми їх далі годували, кожен день 10 яєць свіженьких було. Води налили, пшенички насипали - і є, кури клюють собі. Звісно, другий раз і курку могли собі зарубати.

Відступали звідти організовано, коли вже загроза оточення була дуже висока. Вихід як виглядає? Повинна перша вийти піхота, а ми їх прикриваємо.

Потім ми самі крайні виходимо. Нам дали координати, куди шмаляти, щоб стримати наступ росіян за нашими. Наша піхота пішла - а нам так і не дали команди стріляти. Видно, що наших в попу не гнали - відійшли, а росіяни так і стояли. Ми теж спокійно скрутились і виїхали.

Оборона Сєвєродонецька

У Сєвєроднецьку ми спочатку поселились на південній околиці - Метьолкіно - біля гаражів. Міномет стояв у гаражі, звідти і вели вогонь. За кілька тижнів відійшли ближче до річки у дачне селище Сиротіно. Місто вже тоді було дуже розбомблене, ми оборонялись, а нас зносили просто валом артилерії.

В нас вже були генератори, доставляли пальне, якраз дали старлінк, був зв'язок. Загалом провоювали у Сєвєрі десь місяць.

Дефіцит боєкомплекту був постійний - привезуть 10-20 мін, ми їх швидко використали і потім сидимо. Дрону свого тоді в нас ще не було, а в росіян їх було повно. Вже тільки на Херсонщині пацани на дронщиків підучились і почали працювати.

В Сєвєрі найбільше запам'яталося постійне напруження, нерви, загроза оточення.

Ми були як на долоні у росіян, а місцеве населення, яке лишилось, категорично проти нас було налаштоване. Хоч ми водички, хліба, тушонки принесемо, але ставлення дуже відчувалось.

Росіяни нас постійно гепали, перевага у них була колосальна у вогневій силі. Ми ж оборонялись і постійно відходили.

Якось наприкінці зайшли наші специ, потім ГУР казав, що то їхні. Ми тоді були недалеко. Зайшла банда - 15-20 людей. Хлопці повні відморозки, добре навчені, багато втрат росіянам принесли і набрали полонених.

Але затишшя після цього було недовге, шок (у російської армії - Ред.) швидко пройшов. Так війну не виграєш.

З Сєвєра спочатку було чотири мости. Два вони швидко зайняли, штаб був у Лисичанську з іншого боку річки - продукти і боєкомплект, ротації і все інше возили через інші два мости.

Але і їх досить швидко один за одним знищили - і шлях відходу накрився.

Трохи річкою підвозили БК і все необхідне, але скільки там його перевезеш так на гумових човнах вночі. Раз на кілька днів по 10 мін підвозили, то ще працювали.

Без мостів ми кілька тижнів пробули. Потім пішла команда, що виходимо. Вночі приїхали до переправи. Техніки всякої там було безліч, як на базарі, всі приїздили, вивантажувались і кидали. І двома човнами переправлялись, міномет ми ще забрали, а все важче залишали.

Лисичанськ і перші втрати

В Лисичанську воювали недовго, може тижнів три. Там же в нас пішли перші втрати.

Міномет швидко вийшов з ладу, а людей для оборони дуже не вистачало. Всю нашу батарею кинули просто піхотою в окопи. Ми прийшли на позицію в посадку і почали окопуватись, всі розосередились.

Я на самий кінець посадки потрапив стежити за залізницею і проходом під нею.

Ми почули, що вже у нас за спинами почалась стрілянина, в тилу фактично. Побігли глянути, що ж там з нашими. Рацій не було, а телефони не працювали.

На тому місці, де були наші хлопці, якесь ДРГ зайшло, був бій. Ми знайшли закривавлений бронежилет Толіка, його тіло невдовзі повернули. А ще трьох, яких взяли в полон живими, обміняли аж у січні десь.

Ми в тій посадці ще трохи оборонялись. Підрозділи біля нас відійшли і казали нам тікати, бо буде …опа. Наш командир твердив "вперед - всіх переможемо". Ми залишились. Почався масивний обстріл - був танк, БТР, автомати і кулемети. Не можна було голову висунути.

А ми були з автоматами, у мене ще підствольний гранатомет був.

Ми відстрілювали, навіть кількох росіян бачив, може і вбив. Але вогонь шквальний був. Пацани ще позаду наші стояли - вони через нас стріляли по них, а ті звідти по нас. Думав, або в потилицю свої зафігачать, або ті гади в лоба влучать. Неприємне було видовище.

Після годинного інтенсивного бою настала пауза у пів хвилини. І ми в цей момент звідти дали дьору в лісок, там теж було гаряче. Але їхня техніка не змогла залізницю переїхати. А їхня піхота наздоганяти без техніки не поспішала.

При обороні Сєвєродонецька та Лисичанська бригаду нашу дуже сильно поколошматило, особливо піхоту. Втрати були дуже великі, загалом десь третина загиблими і пораненими.

Вже з-під Лисичанська виходили полями, так дістались майже до Костянтинівки. Поселились там в посадці, там два тижні відходили і відмивались. Мене потім направили на лікування в госпіталь, а хлопці на Чернігівщину поїхали. Там вже було злагодження і майже наново формували нашу бригаду після втрат.

З нашого розрахунку у вісім людей ми втратили чотирьох - одного вбитим і трьох полоненими, в інших підрозділів було гірше.

Критикувати завжди легко, але, оглядаючись назад, навіть з тим, що в нас було, обороняти Сєвєродонецьк можна було ефективніше з нормальним керівництвом і комунікацією.

Якби ми напряму у піхоти питали, що їм треба і куди вести вогонь, толку було б у десять разів більше. Нам зверху давали координати і дозвіл на вогонь. Але поки давали, то у піхоти ситуація змінилась і треба нові координати. Піхота просила - ось сюди гепніть, а ми не можемо, тому що нам дають цифри зверху.

Не було контакту прямого ефективного. Як кажуть, через раків хрест все робилось.

Всі плювались, як таке може бути? Тому ми іноді в наглу вдавали, що не чуємо командування, а тупо з пацанами з піхоти напряму балакали. Ефект був бомбічний - наші пацани в шоці були, як ми насипали точно і результат був, вони там передихнути могли на передку. Росіяни відгрібали і не лізли довго після такого.

Вже пізніше комунікація у нас пішла набагато краще і напряму, пішли дрони.

Херсонський наступ і найбільші втрати

Після злагодження влітку нас швидко перекинули на Херсонщину на межу з Миколаївською областю. Готувався великий наступ, забезпечення технікою та зброєю порівняно з Сєвєром покращилось.

Там теж було гаряче - постійні обстріли і накриття, пішли великі втрати в нашій команді.

Нас накрило і загинули одразу двоє хлопців з розрахунку в одинадцять душ. Ще троє отримали поранення. Це було десь неподалік Сухого Ставка.

Того дня ми почали працювати, нам дали координати, гепали нормально. Ми дуже вдало відстрілялись з міномета, в нас вже був свій коптер, дивились, куди кожна міна влучає і корегували в режимі реального часу, це дуже круто. У БТР влучили, в окоп влучили, де сиділи росіяни, вдало відгепали 19 пострілів. Після цього вони почали працювати по нас кілометрів за два.

На тій позиції я собі принципово не копав велике укриття, то лопати немає, то спина болить. А знайшов таку улоговину невелику, сантиметрів на 40 глибиною. Зверху клейонку натягнув, щоб дощ не падав, лежиш на карематі у спальнику, клас.

Перші розриви були метрів за сто від нас. Падало все ближче і командир скомандував усім в укриття. Ну всі по норах поховались.

Осінь була вже, ліс такий вигорілий, нас добре видно було мабуть, хоч і маскувались. Хлопці ще й окопи близько покопали один від одного, а я від них за 50 метрів.

Міни геть по наших позиціях впали.

У паузах між вибухами ми повскакували, командир трохи посічений побіг, але якщо біжить, значить нормально.

Потім Санька пораненого витягли, а обстріл не припиняється. Турнікет на ногу наклали і на машину ледь витягли, важкий і великий. Тут ще одного притягнули і одразу відправили медикам.

Другій машині в бензобак влучили, струмінь тече, а вона повна боєкомплекту, то відійшли трохи убік. Почали рахувати, а двох не вистачає. Повертаємося - а два пацани готові в окопі.

Вони загинули одразу. Міну можна спеціально так виставляти, щоб вона вибухнула трохи вище землі. Так і сталось, обох вразило одразу - одного в голову, а іншого в серце зі спини. Шансів не було. Прийшли, а вони як сиділи, так і сидять.

Після цього бою ми ще побули на Херсонщині кілька тижнів, а як росіяни відступили, то нас кинули вже на Бахмут.

Росіяни біля Херсона стояли намертво і дуже гарно всі позиції обладнали, замінували.

А в якийсь момент просто відійшли. Сказати, що в нас наступ був сильний - ні. Ми всі шоковані були, як вони чкурнули швидко за Дніпро. Маневр їхній не був дуже зрозумілий. Може взимку не хотіли пливти через Дніпро. Наші ж почали йти їхніми позиціями і розміновувати. Дивувались, як капітально в них все було підготовлене до оборони.

Що дуже приємно вражало на Херсонщині - це ставлення до нас місцевих. Дуже великий контраст з Луганщиною і Донеччиною, де воювали. Біля Херсона населення надзвичайно позитивно налаштоване було, одразу відчувалось, що люди за нас.

Навіть по житлу ставлення добре видно. Ось тут на Київщині нас по хатах розселили на ротації - все безкоштовно. На Херсонщині схоже було. А от коли були у тій же Костянтинівці вже, коли з Бахмуту на передишку виїздили, то брали місцеві по 1,5 тисячі гривень з людини за день в хаті. Як так?

Битва за Бахмут

У Бахмуті ми ще восени опинились. Готувались там до оборони добре, на кожному перехресті з бетонних блоків укриття для вогню поробили.

В нас ще з Херсонщини були нові фінські міномети, які били не на 6, а на 8 кілометрів. Імпортне воно завжди імпортне, що і говорити. Та й БК давали набагато більше.

Ми стояли на околиці Бахмута ближче до росіян, від лінії фронту за 1,5-2 км. І через нашу піхоту накидували їм.

Ночували і в самому Бахмуті, коли працювали. В хатах якихось, в підвали лазили під час обстрілів. В кінці я переважно був у Костянтинівці вже, а в Бахмут підвозили БК і паливо.

Мене вже поступово вивели з роботи як мінометника, бо пішли сильні проблеми зі здоров'ям. Слуху майже немає, почав непритомніти. Вже хлопці кажуть, "Старий", давай вже туди не лізь. Як військовий на передовій себе я вже вичерпав, вже не тягну зовсім.

З багатьма піхотинцями спілкувався, які в Соледарі і Бахмуті в окопах на першій лінії були.

Кажуть, дуже важко такі атаки витримувати психологічно, коли біжать хвилями, як росіяни робили в Соледарі, та й у Бахмуті. Якісь речовини можуть грати свою роль, люди наче не відчувають болю. Поранило в ногу - біжить, поранило в руку - далі йде. Через це в наших трохи їхала голова, реально на початку дуже лякались. Дійсно ніби у фільмі про зомбі, це не жарт, вагнера чи хто це так іде.

А потім вже приловчились ближче підпускати і стріляти точніше в голову. Вони там реально йдуть у повний ріст. Ніби немає в них страху і інстинкту самозбереження.

На Донбасі по артилерії у росіян досі велика перевага, до паритету ще дуже далеко.

Росіяни і бойовий контакт

Російських полонених за цей рік особисто не брав, бойового контакту було мало близького. Нагоди поспілкуватись з ними не мав, щоб розпитати, нафіга тобі та Україна в твоїй Калузі чи Хабаровську, за що ти кладеш голову? Так, у нас втрати великі, але у них набагато більші.

Скільки лежав у госпіталях з хлопцями з піхоти, вони теж по пів року як такого контакту могли не бачити. Ворог в одному окопі, вони в іншому - йде стрільба, а ти не бачиш. Головне враження противника у цій війні - артилерія, міномети, гради, все як правило уламками.

В полон переважно беруть спеціальні групи диверсійні. Вони навчені для цього, в них є обладнання, нічні прилади, беззвукова зброя, сильно володіють ножами. Спеціальні люди, які цим займаються. Їхні так само наших беруть в полон.

Буває і масштабне оточення, але переважно в полон беруть такі групи.

Найбільше за війну нас крили з міномета - 80%. Ми по них, вони по нас. Далі іде "Град" - неприємна штука, коли летить. Танк по нас не працював, хоча вибухи поруч були. Вертоліт ще по нас стріляв.

Від міномета та "Граду" можна сховатись. Їх чути і в тебе є ще кілька секунд, щоб хоч на землю впасти чи в ямку. Чуєш свист характерний для міномета - є секунди дві, щоб добігти.

"Град" він просто накриває квадрат. Але там навіть більше часу з моменту, як почуєш. Звук ніби паровозик їде. Шум дуже неприємний, а косить людей добряче.

Війна зараз і в 2014 році дуже різні. Навіть аеропорт взяти - там було багато стрільби, автомат червоний був, були загиблі і поранені. Там же отримав контузію.

Зараз стрілецьку зброю мало використовують, працює переважно артилерія. Якщо не закопався, то шансів немає. Це несправедлива війна - люди гинуть, а зробити ти нічого не можеш. В тебе є автомат, а він тобі по суті й не треба.

Алкоголь на війні

Ми там на позиціях практично не пили! На пальцях руки можна порахувати, коли ми там дозволяли собі трохи. Днюха якась була, ще якесь свято, і то по дві чарки.

Там не вживається! Аватари (бійці, які постійно п'яні) там трохи є, було у сусідів чоловік бухав і не зважав ні на що. Але це не те, що валяється, просто випивший.

Командування за це штрафує. З цим борються, але таких аватарів насправді небагато. В нас завжди на виїзд на передок заборона серйозна.

Коли ж на ротації - вдень табу, а якщо ввечері, то треба подзвонити і попередити командира, що 50 грамів вип'єш. Ясно, що випиваєш 150. Але з дозволу і нікуди вже не виходиш і ніде не варнякаєш.

Книжки на війні

Війна війною, але іноді час треба згаяти, щоб не просто сидіти навіть на бойових позиціях.

Коли є зв'язок, то хлопці клацають телефон постійно. А як немає інтернету, вони наче без рук. А мені телефон є чи немає - подзвонив рідним та й усе.

Тому я читав книжки, переважно пригодницькі та детективи. От було розбомблене село, пів хати немає. Другим разом якусь сокиру візьмеш чи лопату, такі трофеї. Так і я - знайду якусь книжку, чи кросворди - це взагалі клас.

Читаю собі, а хлопці пішли і приносять мішок - на, "Старий", читай. З них там вибрав якісь пару штук.

На позиціях я почитував, хлопці хай сміються, це ж не плачуть. В мене такий стільчик рибальський невеликий розкладний є. Приїхали от ми, зробили два постріли, і можемо після цього дві доби сидіти і нічого не робити.

А так в укритті день світлий і я собі читав. Є команда до бою - відстрілялись. Почекали, поки вони по нас погепали, потім знову собі сів почитав на стільчику.

Детективи пам'ятаю, Гоголь попадався - "Вечора на хуторі" і "Тарас Бульба". Це допомагало трохи відключитись. За рік війни, мабуть, книжок до десяти прочитав.

Ще один хлопець у нас присів на читання детективів. Ходити вже повноцінно не може, Саньок, якого ми з пораненням на Херсонщині рятували.

Болячки на війні

На війні і психологічно важко, і фізично непросто. В голові такий пригруз постійно, невизначеність дуже важка, не знаєш, що буде завтра, через пів години.

Постійні вантаження і перевантаження БК. Тільки місце змінили - все по новій копати і вкопуватись. Спина неймовірно болить, вік вже не той, але і молодшим важко дуже.

Поки агресивна тема йде з обстрілами, якось і не відчуваєш більшість болячок. Потім приїздиш на відстій, і там починаєш кашляти, все болить одразу. Приїздиш де агресивніше, і знову не відчуваєш. Може адреналін.

В мене весною стегно почало нестерпно боліти, спати не можна. Поїхали до медиків - вона подивилась, каже завтра в Краматорськ поїдемо в лікарню. Там посвітили, все нормально. Кажу дайте щось таке, щоб спати міг, якесь знеболювальне. То дали, сам коловся.

Наступного разу туди приїхав - немає медицини, згоріла, розбита. Там ще дівчинка була, казав їй, що ти тут, сонце, робиш, їдь нафіг звідси. Медпункт у підвал перевели. Там був пацан і водій, машину вже розбомбило.

Заходжу, дівчина, слава богу, поїхала, хлопець замість неї. Медик такий угашений, ну зовсім. Кажу - треба свічки від геморою, комусь - щось від голови, комусь - інше, а мені знеболювальні уколи. Він такий дістає і висипає все - бери, ось від заду, от від голови. Каже мені - я б тобі дав знеболювальне, але горілка буде тільки ввечері, приїжджай. Ох і сміялись.

Багатьох дістає геморой, іноді - не менше за росіян. Від фізичних навантажень і переохолоджень дістають хлопці. Я перед великою війною підлікувався і зробив операцію, то не турбує. А у хлопців проблема.

Тиск і головний біль практично у більшості постійно. В мене теж так само.

Хронічний кашель у більшості завжди. Куриво куривом, але спання на землі просто так не проходить. Спина у всіх також болить - в когось більше, в когось менше.

Віддушини на війні

Найбільше на війні шокують втрати. Друзі помирають, воно так запам'ятовується і карбується.

Хоча на війні іноді є й душевні моменти, які запам'ятовуються. Ось як стосунки з хлопцями, якісь "шутки-прибаутки" постійні, гі-гі та га-га, приємно з хлопцями так посидіти. То їжу якусь приготуємо, то шашлики навіть зробимо чи якусь рибу запечемо.

Рибу до речі ми ловили, як в Сєвєродонецьку стояли. Жили на дачах в Сиротіно. Там ставок був. На вудочку не половиш, бо дрони літали, могло і накрити.

То ми там нагліли - був гумовий човен, ставили сітки на ніч. Зранку витягаємо, нормальні такі линки були, клас, насмажили.

Ось така романтика іноді буває на війні.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!