Повномасштабне вторгнення Росії в Україну оголило проблему, яку в експертній спільноті обговорювали вже давно, — міжнародні організації не справляються зі своїми завданнями. Критики з боку українців зазнавали і Червоний Хрест, і ОБСЄ, і Amnesty International, і МАГАТЕ, і, звичайно, Організація Об'єднаних Націй (ООН).

Остання – розчарувала нездатністю зупинити хвилю насильства, яку країна-агресор обвалила на Україну.

Виникає закономірне запитання — чи можна якось виправити ситуацію, що склалася? 

Принципи та правила, за якими існує Організація Об'єднаних Націй, не даність, що дарована нам найвищими силами. Система міжнародної безпеки склалася після Другої світової війни (ДСВ) і відбиває стан справ, який існував на момент 1945 року з невеликими поправками надалі.

Навіщо створювали ООН? Ліга Націй, яка існувала раніше, не змогла запобігти такому масштабному та нелюдському конфлікту, а тому світу потрібна була нова система безпеки. 

Проте нова система фактично розподіляла контроль за безпекою всього світу лише між п'ятьма країнами: США, СРСР, Китаєм, Великою Британією та Францією. Як видно, багатьох із важливих для сучасної міжнародної політики країн у цьому списку немає. Але саме ці п'ять держав-переможців ДСВ вирішують долю миру у Раді безпеки ООН. І кожна з них має право вето, що часто блокує можливість зупинити бойові дії. 

Наскільки такий підхід ефективний в історичній перспективі – важко сказати однозначно. Миротворчу місію ООН вперше було реалізовано буквально через кілька років після створення організації — у 1956 році контингент було відправлено для подолання Суецької кризи. Тут важливо розуміти, що тоді бойові дії перешкоджали світовій торгівлі через Суецький канал і одночасно були невигідні всім членам РБ ООН. Проте з погляду довгострокової перспективи — Близький Схід і сьогодні залишається перманентною гарячою точкою, де кризи то згасають, чи розгоряються знову. 

Вже в 1960 році було розгорнуто масштабну місію в Конго, а пізніше контингенти вирушили до Домініканської Республіки. Миротворці ООН активно працювали у країнах Африки, Азії, Південної Америки. Але досить часто їх результатом було заморожування конфлікту, а не його вирішення.

Водночас ООН мало що могла протиставити агресії членів Ради Безпеки. Яскравий приклад — введення радянських військ у Прагу 1968 року, на яке реакції не було. Хоча деякі країни пропонували винести проблему на обговорення, але СРСР та Угорщина виступили проти. Надалі така ситуація повторювалася неодноразово. 

Вже у 1990-ті слабкість ООН підтвердили геноцид у Боснії та Руанді. В обох випадках переговори, що затягувалися, не дозволили ухвалити оперативне рішення, що спричинило безліч жертв і викликало справедливе обурення всієї світової спільноти. Одна з головних причин – право вето та зловживання ним. 

З 2009 року Росія використовувала право вето в ООН 26 разів – найчастіше з метою шантажу. На дипломатичному рівні це майже те саме, що й погрози ядерною зброєю, до яких країна-агресор вдається кілька разів на день.

Тому США зараз активніше повернулися до ідеї реформування РБ ООН, про що відкрито заявила постпред США при ООН Лінда Томас-Грінфілд. Насправді подібні розмови виникають не вперше. Але всі попередні спроби провести реформу утикалися у Статут ООН — там право вето прописано однозначно, а саме цей документ ратифікують країни-члени. 

США пропонують провести заходи з реформування Радбезу, які включатимуть співавторство США у резолюції про право вето, яка вимагає від постійних членів Радбезу пояснити його застосування Генасамблеї ООН. Також Томас-Грінфілд вважає, що Рада Безпеки має "відображати глобальну реальність і враховувати географічне представництво". 

США вирішили дотримуватися "шести принципів відповідальної поведінки членів Радбезу ООН. Зокрема, країна утримуватиметься від використання права вето, крім надзвичайних ситуацій. Як відомо, для реформи Ради Безпеки потрібна згода її п’яти постійних членів: США, Франції, Великої Британії, Китаю та Росії. 

Ще один вагомий чинник, який виглядає неоднозначно, – це саме участь Росії у Раді Безпеки ООН. Країна вважається правонаступницею СРСР, хоча Сербія, наприклад, не вважалася правонаступницею Югославії та проходила процедуру вступу до організації з нуля.

Що стосується Росії, цікавим є і те, що Статут організації не змінювався і, формально, у ньому записаний саме СРСР, а РФ буквально займає чуже місце. І користується цим у своїх цілях.

Вторгнення в Україну стало віроломним порушенням не просто всіх міжнародних норм, а й світової системи безпеки, що склалася, самої основи для ООН. А тому система вимагає перегляду — адже ми не в 1945 році, СРСР більше немає, а Росія куди менш значущий для світу гравець. 

Ініціативу США швидше підтримають Велика Британія та Франція. За всіх розбіжностей обидві країни усвідомлюють повну відповідальність Росії за розв'язання повномасштабної війни в Європі. Як відреагує Китай, передбачити складно — якщо реформа торкнеться і їхніх інтересів, то особливої ​​підтримки чекати не варто. Але якщо Китай усвідомлює, що РФ остаточно втрачає міжнародний вплив, може стати на бік переможців. 

Для України підтримка міжнародної спільноти є принциповою. Але сам світовий порядок, де одна країна може вдиратися в іншу та знищувати її населення, неможливий і має бути переглянутий. Інакше прецедент призведе до загрози нових війн у різних куточках планети. І хоча очікувати, що Росію найближчим часом виключать з ООН не доводиться, але сам факт, що таке питання виникло, дає надію на подальші реформи ООН.