Знаю, що доведеться знову повернутись на фронт…

Знаєте, Бог подарував мені найбільший скарб в житті – мого синочка Устима.
Серце просто переповнюється радістю і щастям, коли він біля мене засинає. Коли його маленькі ручки тримаються за мій палець як за щось дуже важливе і надійне. А зранку взагалі сонце якесь яскравіше, коли він прокидається.
В цьому маленькому, але дуже великому сердечку, стільки любові, що ти просто готовий злетіти до небес. Цей солодкий малюк змінив моє життя, перевернув його з ніг на голову.
Йому було 5 місяців, коли я пішов воювати.
Потім я його вже побачив як він почав сидіти. Потім знову фронт, а він за цей час став на ніжки. Я багато пропустив в його житті. Коли ми були в Лисичанську-Сєвєродонецьку було так страшно, що інколи здавалась, що людина не може цього витримати, але коли я в телефоні відкривав фото Устима, ставало легше. Бо було єдине бажання, щоб у нього було майбутнє, щоб він міг жити там, де захоче, а не там, де йому скажуть. Реальність зараз дуже жорстока і страшна, і він багато чого не розуміє, але я завжди відчував як йому мене не вистачало, як він скучав і хотів мати тата біля себе.
За весь період вторгнення я надивився на такі жахи, що вони будуть зі мною до кінця життя. Я бачив як маленьких одномісячних діток несуть з Ірпіня, який засипають снарядами.
Бачив в Харкові батька, який втратив єдиного 12-річного сина.
Цей хлопчина загинув, коли вони з татом пішли годувати покинутих тварин в зоопарку. В Лисичанську в моїй машині стекла кров‘ю маленька дівчинка, бо ми так і не встигли її довезти до лікарні.
Бачив переповнені підвали будинків, де дітки тижнями не могли вийти на свіже повітря. Бачив як мої побратими героїчно гинули в боях і їхні останні слова були: “Піклуйтесь про моїх дітей. Скажіть, що тато їх дуже любить”.
Скільки цих маленьких ангеликів загинуло, скільки стали сиротами. Це не те, що сльози, це біль, який рве душу.
Мені завжди важко розлучатись з синочком, але ми маємо здобути мирне небо для наших дітей. Чого б це нам не коштувало. Вони ні в чому не винні. Їх добрі і щирі оченята хочуть просто радіти життю.
Знаю, що доведеться знову повернутись на фронт, але зараз я лежу поряд з Устимом, милуюсь його сном і за це хочу подякувати всім, хто зараз цього не може зробити. Бо вони десь там в окопах. Дякую!”(с) –
Володимир Парасюк

і