"Вийшов покурити - його вбили". Розповідь гробаря, який хоронив людей у Бучі

Він залишився на Київщині під час окупації і не виїхав з почуття обов'язку. Ігор Середа - гробар. Він займався ритуальними послугами до війни, ховав людей під час окупації та допомагає перепоховати убитих з братських могил у Бучі.

*Деякі описи або зображення, які містяться у статті, можуть засмутити.

"У вільну хвилину, коли російські військові виїхали, ми викопали велику братську могилу на кладовищі. Людина померла, ми швидко приїхали, поховали, засипали. І так наступну", - згадує Ігор про особливості поховання під час окупації.

Ігор у цій справі з дитинства. Ритуальними послугами у Немішаєвому займався його батько. Попри те, що він звиклий до такої роботи, у роботи гробаря були свої виклики під час війни.

Ховали без труни і під дулами автоматів

Російські військові заїхали у Немішаївську громаду, яка розташована між Бучею та Бородянкою, в перших числах березня. Попри ротацію вони залишалися там до початку квітня, поки Київщину не звільнили ЗСУ.

Ігор розповідає, що під час перебування російських військових в селах громади людей ховали і у дворах.

"Людину вбило осколками снаряда в Немішаєвому, то поховали у дворі, бо на кладовище їхати не дозволили.

У Микуличах російські військові стали колоною біля хати, де загинула людина, і не дали вивезти тіло. Поховали у дворі", - описує Середа про ситуацію в своїй громаді.

Декому вдавалося домовитися з російськими солдатами. Наприклад двом жінкам з сусіднього села Мироцьке.

На капот автомобіля гробарів наклеїли букву V і причепили білі стрічки. На кладовище бус з домовиною супроводжував російський БТР і КАМАЗ.

"Приїхали на кладовище, навколо нас стояли три автоматники, голову піднімати не дозволяли. Копаєш яму і думаєш: ти в тій ямі будеш чи не ти", - пригадує той випадок Ігор.

Також часто доводилося ховати померлого без труни, бо не могли привезти її з сусіднього села.

"Ховали, хоча б якось, щоби людину поховати. Тоді було незрозуміло, наскільки це затягнеться", - додає гробар.

При всьому поспіху викопування ям і поховання людей, Ігор та його напарники завжди пам'ятали, хто де похований. І коли з'являлася можливість - їхали і ставили на могилу хрест з іменем померлого. Щоби було відомо, де похована та чи інша людина, яка загинула під час війни.

Ігор був без мобільного зв'язку і часто змінював місця ночівлі з міркувань безпеки. Попри це місцеві все одно знаходили його, коли було треба поховати людину.

Якось увечері всередині березня у місцевій групі з'явився допис: підкажіть, як знайти Ігоря Середу. Менше ніж за годину авторка допису подякували за допомогу - знайшли.

Ексгумація могил у Бучі

"Після звільнення Київщини ми дізналися, що в Бучі йде робота з ексгумацією братських могил та перепохованню жертв агресії. Я подзвонив до начальника кладовища. Він запитав, чи ми на місці і чи готові працювати", - пояснює Ігор. Так він та його напарники опинилися в Бучі.

8 квітня в Бучі почали ексгумацію тіл з братської могили біля церкви Андрія Первозванного, щоб ідентифікувати людей та встановити обставини їхньої смерті.

За словами Ігоря, у Бучі робота ділиться на два етапи: спочатку тіло викопують із загальної могили , а вже потім перепоховують.

"Усі тіла ми клали в пакети і перевозили на кладовище на вулиці Депутатській", - каже Ігор.

Також хлопцю довелося надавати і юридичні пояснення для родичів загиблих. Головне правило - спершу викликати поліцію.

"Телефонує знайома і каже, що за селом вбили батьків. Я раджу спершу телефонувати в поліцію. Багато хто каже, давайте переховаємо з двору на кладовище. Але без лікарського свідоцтва та без поліції ми не можемо цього зробити", - пояснює гробар.

Вік і кількість загиблих - вражає

Ритуальними послугами займався батько Ігоря. Хлопець з дитинства у цій сфері. З 14 років їздив разом з батьком по моргах.

"Я до цього звиклий. Але кількість убитих, їх вік не те, що вражає… Ти не можеш підібрати правильні слова", - описує Ігор свої відчуття від побаченого в Бучі.

Деяких людей, яких знайшли мертвими у братській могилі в Бучі, Ігор та хлопці, які з ним працюють, знали особисто.

"Волонтери з Бучі - два хлопці і дівчина. Ти не можеш впізнати людей, бо вони у напіврозкладеному стані, вже почалися гнилісні стани.

Ми намагаємося покласти тіло в пакет, відчуваю в кишені паспорт. Дістаю - хлопець 1991 року народження", - згадує Ігор, який є майже ровесником загиблого.

Інший випадок, коли вбивали старих і немічних, як от лежачу бабусю Ігоревого знайомого.

Кількість загиблих була вражаючою, навіть для людини, яка часто бачить смерть.

"На фотографіях їх одна п'ята. Тіла одразу вивозили. Дістали - фура одразу вивезла. Їх там просто сотні. І діти, і жінки", - каже гробар.

"Вийшов покурити - його вбили"

Більшість людей, за словами Ігоря, загинули через дурницю - просто опинилися не у той час, не в тому місці. Про це розповідають родичі та сусіди загиблих.

"Вийшов покурити - його вбили. Вийшов собачку погодувати - його вбили. Щось віз з одного кінця міста в інший - його машину розстріляли. Як таке може бути? В голові таке не вкладається", - розповідає Ігор про те, що вразило його найбільше.

Роботи в Бучі ще тривають. Перші дні гробарі починали роботу з 7-8 ранку, як тільки починало світати, і закінчували роботу в 11 ночі. Зараз, кажуть, роботи менше. Залишилися тіла, які знаходять у різних місцях.

"Так на Яблунському кладовищі було видно руку. Давай викопувати. Думали, там одне поховання. Розкопали - там шість тіл. Опізнати змогли лише одного. Інші тіла почали гнити, важко було сказати - жінка це чи чоловік, лише по одягу", - розповідає Ігор.

Іноді пошук людини чи її тіла затягується надовго.

"У жінки з Микулич син поїхав у Бучу. Його машину розстріляли. Місцевий мешканець затягнув тіло до себе на подвір'я і там поховав", - переказує Ігор історію перепоховання чоловіка на місцевому кладовищі.

"Це моя робота. Я мав її робити"

Ігор Середа переконаний у важливості роботи, яку він робить. Саме тому він відправив з Київщини маму і сестру, а сам залишився на місці.

"Я тут і залишився через роботу. Я мав її робити", - каже він.

Під час війни, за словами гробаря, ніхто не брав гроші за поховання. Це робили з почуття обов'язку та відповідальності.

"Ми ніколи нікому не казали про гроші і що за це треба заплатити. Якщо людина вважала за потрібне і могла заплатити, то вона це робила", - пояснює Ігор.

Війна не зробила його бізнес прибутковим, але домовини розходяться з шаленою швидкістю.

"За два дні до війни мені прийшла фура трун, і за війну вони розійшлися", - каже гробар про два місяці війни.

Ігор сподівається, що робота з ексгумації тіл в Бучі скоро закінчиться. Але припускає, що тіла вбитих ще довго знаходитимуть у посадках та в лісах.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!