Такий вже цей Світ – жорстокий, сильний нав’язує свою волю слабішому навіть тоді, коли правда вочевидь залишається на боці страждальця, простого люду – небораки.

Можливо, хтось не погодиться і висловить іншу думку щодо панівного розвитку демократичних відносин у сучасному суспільстві. Ми, українці, з упевненістю можемо сказати, що гідність – невід’ємна риса нашого характеру, тому все вирішували і будемо вирішувати спільною волею людей. Але, як не прикро, завжди знайдуться ті, хто скаже: «Моя хата скраю».

Так, ми різні. Є серед нас герої, і ми пишаємось ними. Але, на превеликий жаль, є й такі, хто ховає своє зажиріле тіло у скелях і чекає влучної хвилини, аби сказати, як він страждав і кого він засуджує (залежно від обставин). Тож мова перше за все сьогодні повинна йти про тих, хто заслуговує на увагу і велику повагу від суспільства.

В Україні немає людини, яка б не знала, хто такий Михайло Сергійович Грушевський. Вчений відомий усьому Світові, дослідник історії України і перший її Президент. В одній зі своїх наукових робіт «Хто такі українці і чого вони хочуть» Михайло Сергійович приділив велику увагу походженню українців і України. Хто зацікавився цією працею, той знайде в ній багато чого цікавого, але головне, на що потрібно звернути увагу, так це те, що Україна в свідомості українців у всі часи існувала як незалежна держава. Тож завдяки цій високій ідеї ми зараз маємо незалежну і суверенну державу, назва якої – Україна.

Боротьба за незалежність України і волю українців ніколи не припинялась. Особливо гострою вона стала з часів приє’днання України до Московського князівства в 1654 році. Аби звільнитися від московського ярма, найкращі представники української нації І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, М. Кропивницький, М. Грушевський, С. Петлюра й багато-багато інших були єдиної думки: потрібно об’єднати всіх українців, де б вони не жили – у Карпатах, на Поліссі, Слобожанщині, Київщині, Чернігівщині, Криму в єдину націю. І це відбулось, ми змогли об’єднатися в 1991 році, але хижацькі, криваві ікла «дружньої і братньої» нам Московії (Росії) знову загрозливо стирчать з огидної пащі.

У нерівній неоголошеній російсько-українській війні восьмий рік гинуть українці на Донбасі, є й ті, хто потрапив у ворожий полон, це для них «Україна – понад усе!». Та як би не було прикро, але живуть на українській землі і ті, кому байдуже, що відбувається в країні. І живуть вони, до речі, добре, сито. Є серед них і такі, які можуть сказати: «А какая разница …».

Найгірше, в людських стосунках, – це байдужість, ось тоді поруч з тобою в скрутну хвилину може опинитись не твій друг, а підступний ворог. Що в цьому випадку потрібно робити? Бути пильним! Адже потрібне розуміння, що боротьба йде на два фронти – внутрішній і зовнішній. У відвертому відкритому бою противники дивляться одне одному в очі. А що робити з тими, хто, так би мовити, у «мирному» житті знаходиться поруч із тобою і не виказує великої любові до своєї країни? Ні, ці люди не насмілюються відверто висловлювати свою симпатію до Росії – зараз це небезпечно. То ж діють вони винахідливо, підступно, і це дорівнюється пострілу в спину.

Як змінити цю ганебну ситуацію в нашій країні? Адже знову на перше місце виходить питання консолідації нашого суспільства.

Головними чинниками об’єднання українців є національна ідея незалежності і суверенітету України. На превеликий жаль, за 30 років незалежності держави питання ідентичності української нації не стало першочерговим завданням для українських політиків і урядовців і це до сьогодні спричиняє відповідні труднощі. Постійні дискусії стосовно мови і історії України не припиняються і це дезорієнтує певну частину населення.

Хто не пам’ятає і не шанує свого минулого, не матиме майбутнього. У нашій пам’яті закарбовані назви міст, вулиць і встановлюються пам’ятники на честь тих, хто рішуче відвоював незалежність нашої держави. Часи змінюються тож в свідомості людей сьогодні також відбуваються зміни.

В 2015 році в Україні був прийнятий Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди».

Цей закон викликав великий галас серед тих, хто тяжів до минулого за поданням радянських ідеологів. То ж до сьогодні в містах і селах можна зустріти назви вулиць іменами видатних революціонерів, які встановлювали радянську владу в Україні. А як вам назви, що нагадують про «братню» Росію і радянську історію, їх взагалі безліч.

Ось, для прикладу, в Маріуполі: Московська, Новосибірська, Халкінгольська, Волгоградська, Зої Космодем’янської, Олека Дундича, Пархоменка, Плеханова, Матросова. Чому так? Невже в історії нашої країни чи міста не знайшлося імен, які заслуговують на повагу? Таких хоча б, як Григорій Сковорода, Марко Кропивницький, Іван Котляревський, Петро Сагайдачний, Іван Мазепа. А скільки в нас сьогодні героїв полеглих у російсько-українській війні за незалежність України, починаючи з 2014 року? Ось де потрібно шукати назви вулиць.

А щодо пам’ятників? Тут є на що подивитись і що пригадати: танк, літак, гармата, катер, а далі – Володимирові Висоцькому, Олександру Пушкіну, Визволителям Донбасу, Толі Балабухові, Ленінському комсомолу, Героям громадянської війни. Про кого, або про що в цьому випадку ми маємо пам’ятати? І само по собі виникає питання: скільки ж коштів виділяється кожного року на їх утримання з державного або міського бюджету? І чи не потрібно нам знову повернутися до Закону про Декомунізацію і поставити все на свої місця.

На самому початку ми згадали про Михайла Грушевського не випадково. 29 вересня 2021 року йому виповнюється 155 років від дня народження. На початку ХХ століття відбулись події всесвітнього значення: перша світова війна 1914 року, в 1917 році – революція в Росії і утворення Української Народної Республіки (УНР). М.С. Грушевський кардинально змінив статус нової держави. Четвертим Універсалом було проголошено Україну суверенною і незалежною. Більше двадцяти країн визнали самостійність і незалежність України. Але перебіг драматичних подій того часу не дозволив українському народові втримати омріяну свободу. Більшовицька Росія на чолі з Володимиром Леніним утворила кривавий терор проти українського народу і його нової влади.

Пройшло 100 років з того часу. І ось знову з 2014 році Росія намагається задушити в своїх «братерських» обіймах вільний дух українців. Війна за свободу триває, і надзвичайно важливо, щоб ми всі в цей час були об’єднані – про це мріяли всі справжні патріоти й державники.

Ми відсвіткували 30-річчя незалежності України. Ми вважаємо,що в такий рік не можна забувати про  першого президента незалежної, суверенної України (УНР) Михайло Сергійович Грушевський.

У зв’язку з цим ми звернулись 29.05.2020 р. з листом до влади Маріуполя на чолі з її головою В.С. Бойченком відзначити цю визначну подію низкою культурно-просвітницьких заходів і встановити на честь ювіляра пам’ятник М.С. Грушевського на облаштованому бульварі.

Проект мав стати яскравим підтвердженням єднання Сходу і Заходу, оскільки бронзову частину погодилася виготовити за свій кошт громадськість Івано-Франківщини – міста Коломия, скульптор В.І. Андрушко, а постамент і облаштування площі повинна була взяти на себе маріупольська громада.

Проект щодо встановлення пам’ятника М.С. Грушевського розроблений, але ще не затверджений міською владою Маріуполя. І взагалі складається таке враження, що маріупольска влада на чолі з В.С. Бойченком протягом року робить вигляд, що підтримує нашу ініціативу, а насправді її цікавлять зовсім інші проекти.

Пам’ятнику і бульвару Михайла Грушевського в Маріуполі бути!

Голова громадської організації

«Центр творчих ініціатив « Єдність »

Член НСЖУ Анатолій Бутенко

Від admin