Події останніх тижнів свідчать про хибний вибір керівництва України. Замість розбудови потужної демократії команда Зеленського використала отриманий у 2019 році кредит довіри для створення авторитарної системи правління. Це серйозна помилка, бо тягатися з Росією у авторитаризмі неможливо.

Одна з помітних помилок України протягом 30 років Незалежності – її неспроможність просунутися шляхом побудови демократичних основ суспільства далі рівня перехідної демократії, хоча чимало наших сусідів у регіоні Центральної та Східної Європи за цей період успішно подолали шлях європейської та євроатлантичної інтеграції. Тупцювати на місці зараз — означає збільшувати рівень загрози руйнування державності.

Перша причина неможливості для України конкурувати з Росією у авторитаризмі – це протистояння, яке триває вже восьмий рік. Кремль свідомо взяв курс на поширення авторитарних тенденцій в російському суспільстві, будуючи своєрідну «фортецю в облозі». Значною мірою віртуальну, проте від того не позбавлену впливу військово-польових судів та політичної жандармерії. Україна не може собі дозволити відмовлятися від демократичних прав та свобод, бо в такому разі вона стане ще більш вразливою для російської агресії. Демократичні цінності можуть виконувати захисну функцію та бути елементом консолідації суспільства – не можна про це забувати.

Нагадаю, що в Росії та Україні є правлячі партії, які користуються практично всією повнотою влади. За «Єдиною Росією» стояв Борис Березовський, феномен конвертації з серіалу у політичний вплив «Слуги народу» був би неможливим без Ігоря Коломойського. У Росії вже не соромляться підлашовувати законодавство під потреби Путіна, ігноруючи думку світового співтовариства, в Україні поки що поводять себе більш сором'язливо. Проте прагнення команди Зеленського зберегти його при владі набувають дивних форм.

Серед них – вихолощення парламентаризму. Здавалося, після перемоги у 2019 році партії «Слуга народу», яка набрала в результаті 60% депутатських мандатів, нема потреби посилювати власний вплив ще більше. Однак в офісі президента Зеленського взяли на озброєння принцип Бориса Гризлова «Парламент – не місце для дискусій», звільнивши Дмитра Разумкова з посади голови Верховної Ради. Разумков був першим номером списку «Слуги народу», проте дозволяв собі публічно не погоджуватися з Зеленським, і це коштувало йому спікерства. Надто схожа така парламентська «демократія» на російську модель.

На порядок денний не лише російсько-українських відносин протягом останнього часу активно вийшли газові питання, і справа не лише в ультимативному прагненні Путіна якнайшвидше добитися від ЄС сертифікації NordStream2. Україна відчайдушно бореться за свою роль транзитера російського газу, яку офіційний Київ пов'язує з додатковими гарантіями безпеки від російського вторгнення. Проте нам краще не знати, наскільки вони дієвими. І навіть на мить не забувати про масштабний російський досвід у використанні природного газу як політичної зброї.

Заявлений Володимиром Зеленським наступ на олігархів, за великим рахунком, є модернізованою копією дій команди Путіна проти колись могутніх Михайла Ходорковського, Владіміра Гусинського, Бориса Березовського. Їх політичне знищення та економічне нівелювання дозволили Путіну встановити режим практично безмежної особистої влади. В Україні влада також взяла курс на обмеження прав та можливостей кожного, у кого статки складають понад 85 мільйонів доларів. І це має дуже мало спільного з демократією.

Замість висновку: Україна витратила чимало людських життів, ресурсів та часу, щоб довести, що вона не є Росією. Росією іншою чи Росією правильною. Наша держава є Україною – державою, для якої демократія є необхідною основою для виживання.