США не введут санкции против Северного потока-2. Украину предали? Нет. Мы сами виноваты
Тепер давайте відверто. Зупинити будівництво Північного потоку-2 було неможливо (с) вже у 2016 році. "Якщо німці його хочуть, він буде", – казав мені тоді знайомий німець.
І все ж ми продовжили працювати над цією невдячною і нереальною задачею. У 2019 році ми зробили неможливе. Проект зупинився, бо з нього повтікали підрядники, без яких Росія була як без рук. Вже тоді труба була "майже завершена". Але як задоволено пожартував один американський сенатор: "Завершена на 95% труба, насправді працює на 0%".
Для мене було справжнім професійним задоволенням спостерігати на Marine Traffic, як швейцарське судно Allseas тікає з Балтійського моря. Хоча за місяць, який офіційно давався на згортання робіт, воно спокійно могло б завершити обидві гілки Північного потоку-2 (над цією задачею Росія б‘ється вже півтора року).
Якби тоді не вдалося дотиснути прийняття санкцій, у України не було б поточного контракту на транзит, бо з ПП-22 українська ГТС стає зайвою. Думаю, до остаточного запуску ПП-2 цей контракт встигне згенерувати для нашої держави приблизно $4 млрд доходу. Це до питання, чи не забагато ми витратили на лобістів у Вашингтоні. Не забагато.
Як це вдалося тоді і чому не спрацювало зараз? Справа не в адміністраціях, справа в національних інтересах.
Це цікава історія, яку варто колись розказати з деталями і кейсами з життя. Бо вона дуже повчальна для будь-яких спроб перетворити Україну на європейську державу.
Ще на початку 2021 року, зупинити проект було так само "неможливо", як і раніше, тобто, цілком реально, якщо докласти зусиль. Був ухвалений другий раунд санкцій. Був підготовлений необхідний інформаційний фон. Був зрозумілий шлях, яким треба було пройти і не схибити.
Але навесні 2021-го сталися події, які вивели Україну з-за столу переговорів. Це зруйнувало баланс інтересів не на нашу користь. Так, за цим столом все ще залишилися поляки та прибалтійці, а також поодинокі голоси з інших демократій. Але без України їх замало.
Зверніть увагу на текст вейвера, яким з-під санкцій виводять швейцарську проектну компанію Nord Stream 2 AG, яка на 100% належить російському Газпрому, та її гендиректора Матіаса Варніга, дружбана президента РФ Володимира Путіна з часів Штазі.
Джерело: Bloomberg, заява президента США Джо Байдена репортерам
Ще у лютому 2021-го, Україна була залучена до консультацій. А у травні 2021-го – вже ні. Причому одна з причин для вейвера – щоб було місце для "дипломатичного маневру" щодо захисту України від "ризиків завершеного ПП-2" (читаймо "втрати транзиту").
Тобто, про нас без нас. Приїхали. Що сталося? Нас зрадили?
Ні, не нас. Ми самі, своїми руцями і словами.
В очах розвиненого світу наша держава – це країна-алкоголік. Як будь-хто із залежністю, така людина могла б жити набагато краще і щасливіше, була б набагато заможнішою, якби не вживала. Але відмовитися не може, навіть після важких потрясінь і втрат.
Наша психоактивна речовина – популізм. Те, що можуть собі дозволити інші держави, нам не можна. Те, від чого у середньої європейської держави зранку поболить голова, нас вб‘є.
Не можна навіть потрішки. Навіть супер очищене і якісне. Навіть те, що інші роблять кожен день. Навіть в хорошій компанії. Навіть, якщо дуже втомилися і поганий настрій. Навіть, коли наливають на шару. Образливо, так. Але не можна.
Зараз Україна у зриві. Вона вживає і не є притомним співрозмовником. Ми лежимо в брудній калюжі і пускаємо самовпевнені бульки. Саме тому нас немає зараз за столом переговорів. Вивести нас з цього стану може якась болюча і неприємна подія. А тим часом про нашу долю домовляються без нас.
Вчора один європейський дипломат, справжній друг України, з відчаєм сказав, що ніхто не здатний примусити українців жити краще, якщо вони самі не хочуть для цього нічого робити. Спірне і емоційне твердження, але настрій у наших друзів зараз такий.
Що робити? Ще один мій друг, алкоголік зі стажем, сказав колись, що кинути пити вдається 7% залежних, які звертаються до реабілітаційного центру. Ну що ж, 7% це вже більше, ніж 5%, на які у грудні 2019-го був недобудований ПП-2.
Варто поборотися. Перший крок у реабілітації завжди один: усвідомлення і визнання проблеми особою, яка має залежність. Другий крок – повна відмова від психоактивних речовин. Третій, найскладніший, – кропітка і марудна робота над собою, щоб ніколи знову.
З кожним новим зривом ситуація погіршується. Але з будь-якої точки рухатися вгору краще, ніж далі вниз.
