Сквер – це сквер

Ось уже місяць тема будівництва у Кропивницькому ресторану швидкого харчування мережі Макдональдс не сходить зі сторінок ЗМІ та соцмереж. Безліч полярних думок, пропозицій, порад. Важко сказати – чиї аргументи вагоміші, аргументованіші і сприйняті громадою а, основне, тими, хто має приймати остаточне рішення.

Вирізка з обласної газети «Кіровоградська правда» називає точну дату появи Центрального скверу у колишньому Кіровограді: 1953 рік. До того шматок території у самому центрі міста належав Успенському собору, пошкодженому авіабомбою у воєнному 1944-му. Я пам’ятаю руїни напівзруйнованої площі, на якій не росло практично жодного дерева чи куща. Територія часто використовувалася для розміщення гастролюючих цирків. (На все життя запам’ятався Ризький «Шапіто» з єдиною у Союзі групою білих ведмедів). Полюбляли торгувати тут і окремі активні продавці дефіцитних товарів.

Площа до того часу нагадувала післявоєнні руїни. Однак чим ближче до відзначення 300-ліття приєднання України до Росії, сумні руїни на очах змінювалися: набував небачених у місті форм будинок обкому партії з грандіозними колонами, поряд з ним виріс п’ятиповерховий житловий будинок-сталінка, зносилися рештки колишнього соборного господарства, облаштовувалися алеї, встановлювалися лавки, розбивалися квітники, висаджували дерева і кущі.

Мистецькою вершиною мальовничого пейзажу став оригінальний пам’ятник гетьману України Богдану Хмельницькому (його, здається, переставляли з місця на місце кілька разів). З текстівки у газеті зрозуміло, що пам’ятник встановлено восени 1953 року. Про офіційне відкриття нічого сказати не можу. Якихось значних змін у сквері до 1957 року не запам’яталося, хіба що гойдалки, на яких ми каталися з нагоди свята. Та декорації, виставлені хлопцями-фотографами для художнього оформлення знімків. Це були, в основному, фігури екзотичних тварин: оленів, ведмедів, цапків, також птахів.

…Три роки я був відсутній у місті, бо служив у армії. Коли повернувся на початку 1960-го, скверу не пізнав. Це була справжня окраса центру міста. Красивими і величними стали дерева, духм’яними та різнобарвними кущі. По усьому скверу – рівненькі, викладені бетонними плитками алеї з квітами обабіч. Приємно було сидіти на яскраво пофарбованих лавочках під розкішними віттями акацій, кленів, верб, слухати щебетання голосистих птахів. Окрасою скверу був пам’ятники Богдану, густо обплетений декоративним хмелем або плющем, навколо нього – квітникова плантація, чарівність якої важко передати.

Неподалік пам’ятника діяв художньо оформлений кіоск, у якому продавалися газована та фруктова вода, томатний сік, цукерки, печиво. Навпроти, здається, торгували морозивом у циліндрах з кригою. На той час холодильників у масовій торгівлі продовольчими товарами практично не було, тому використовувався природний лід. Ми з хлопцями інколи, щоб підробитися, брали участь у його заготівлі. Взимку з ломами і лопатами їхали на Інгул у районі Миколаївки, довбали шматки криги і на авто привозили до скверу. За одну ходку нам платили 5 крб, ми за день робили три-чотири. Це на той час були великі гроші, якщо врахувати наші основні заробітки – 60-70 крб на місяць. До цього часу на зупинці Центральний сквер на вул. В. Перспективна можна бачити своєрідну металеву ляду, що закриває отвір. Туди ми й кидали лід, там він зберігався усе літо.

Любили збиратися у сквері футбольні уболівальники у дні, коли наша «Зірка» грала на виїзді. При вході у сквер з боку В. Перспективної з лівого боку стояла вітрина «Кіровоградської правди», у якій оперативно подавався рахунок матчу. Звіт у газеті буде за день – ми обговорювали результат по гарячих слідах. Основним призначенням скверу були… побачення закоханих. Вечорами там сісти не було де, до того ж, з репродуктора лилися пісні відомих співаків, лунали гумористичні інтермедії Аркадія Райкіна, Штепселя і Тарапуньки. Словом, кілька годин перебування у цьому казковому місці приносило море задоволень і торбу радощів. Не знав тоді жителя міста будь-якого віку, який би був байдужим до Центрального скверу.

І раптом, для багатьох несподівано, почалися зміни на гірше. Року 1970-го у Радянському Союзі архіактивно, неймовірно галасливо відзначали 100-річчя від дня народження Леніна, до нього готувалися цілих два роки. До ювілею вождя секретар обкому партії Н. П. Сухаревська вирішила обов’язково встановити щось на зразок пам’ятника Іллічу. Після довгих творчих пошуків зупинилися на Ленінському стенді слави. Встановлювати його Сухаревська (секретар з ідеології) наказала тільки у центрі міста і неподалік обкому. Ясна річ, обраний був Центральний сквер. Ставити вождя поряд з українським гетьманом? Це недопустимо, казала секретар обкому… І пам’ятник Хмельницькому знесли, як такий, що не має мистецької вартості. Причому, ніяких альтернатив не допускалося. Громадськість міста з гнівом зустріла рішення обкому і відразу відреагувала політичним анекдотом. «Чому ви дивитеся на обком, відвернувшись від людей на вулиці?», – запитали Леніна. «Народу я повністю довіряю. А за цими паразитами потрібен постійний контроль», – відповів вождь.

Анекдот анекдотом, а занепад скверу розпочався саме з встановлення на ньому Ленінського стенду. Старіли дерева і кущі, їх ніхто не відновлював, так само розсипалися лавки, зникали ларки, квітник, потихеньку зникали плити покриття алей та й самі алеї. Вже з кінця 1980-х – початку 1990-х колишня окраса міста перетворилася на його ганьбу. Навіть новий, на відповідному художньому рівні, пам’ятник гетьману виготовили. Та встановити його не на колишньому місці – не дозволили ще сильні тоді комуністи (це тема окремої розмови). Ну, а потім, як і більшість ласих земельних шматочків у місті захопили прихватизатори. За копійки, за обіцянки небесного раю для міста. Вони знали точно – при владі будуть свої і діятимуть так, як їм дозволять нові господарі країни. Отак і перетворили місце масового відпочинку людей на базар, притулок для безхатченків та бродячих собак. Хтось пробував зайти у теперішній сквер після заходу сонця? Спробуйте…

Багато розмов ведеться про воду, якою наповнена порожнеча під сквером. Нею щільно займався колись архітектор області і міста Анатолій Губенко. Я з ним опускався у ті лабіринти, бачив ті картинки з натури. Усі потуги щось там упорядкувати розбилися об байдужість керівників міста ще років 30 тому. Наступників Губенка теж швидко осадили нові українці, яким сквер потрібен зовсім не для відпочинку містян. Один скульптор-фантаст кілька років тому поставив давнього двірника побіля поштамту. «Господар» території кишнув митця зі своїх володінь. Тепер мова зайшла про «Макдональдс». Повірте мені, панове, бажаючі мати шикарний заклад громадського харчування – ви одержите не те, що вам обіцяють.

У самісінькому центрі міста, фактично за квартал від скверу, на перехресті вул. М. Гоголя/ В. Чорновола, за поштамтом, обнесений велетенським парканом шмат землі, який служить сьогодні міським смітником. Таке неподобство триває уже три десятки літ. Хто господар цього звалища? А того, що на розі вул. Т. Шевченка/В. Чорновола? А на пр. В. Винниченка/Декабристів? А… А… А… Вже, мабуть, народом і забувся колись найбільший за розмірами і сучасною архітектурою магазин «Добруджа» на вул. Шульгиних, розграбований навіть до східців навколо нього. Не ким-небудь – багатьма «власниками», які хотіли магазин захопити на халяву, для наживи. На відсотків 80-90 він – готовий «Макдональдс». Прояви принциповість і законність, владо. І за кілька місяців місто одержить бажаний добротний заклад громадського харчування. А Центральний сквер? Чому б йому не стати подібним описаному вище?

Юрій Матівос

А тим часом: На засіданні комісії з питань архітектурної діяльності, містобудування та капітального будівництва розглянути петиції кропивничан «за» та «проти» будівництва МакДональдзу у Центральному сквері. Члени комісії висловилися за реконструкцію Центрального скверу із будівництвом брендового ресторану швидкої їжі.


Надрукувати   E-mail