Вибачте, ви втримали там над нами небо. А ми не зуміли тут втримати нас

Накипіло, вибачте.

В смерті кожного українського солдата чомусь в першу чергу і найбільш винними виявляються наші депутати і генерали. І їхні діти, звісно, куди ж без них. А не той, хто вистрілив, не той, хто приїхав на нашу землю на танку і навіть не предводитель цих чортів в Кремлі. Не росія, не зрадники з українськими паспортами.

Ми хочемо повернення територій, але в упор не розуміємо, що штурми без смертей і поранень – це більше про диво і голлівудські фільми з хепі-ендами. А в реальності людей прошиває кулями, вони підриваються на мінах і розтяжках, їх вбивають снайпери чи осколки снарядів. Я не люблю фразу «герої не вмирають», бо вони якраз вмирають. І дуже страшно вмирають. Ми хочемо перемоги, але, давайте чесно, скільки з тих, хто пише про це в фб, готові йти в військкомат чи відправляти на штурми своїх синів і чоловіків? Щось підказує, що коли настане час Х, в стрій стануть ті самі, хто вигрібав це все всі ці роки.

Ми хочемо рішучих командирів, щоб вони приймали рішення і давали команди повертати наші села і міста під український прапор, але ці ж люди готові розірвати і розіп’ясти цих самих командирів за кожну смерть. Закликають судити і саджати їх після кожної невдалої операції, забуваючи, що навіть при найкращому плануванні помирають люди. Що хоча ми й називаємо ворога ідіотами і дебілами, але насправді люмпеном керують добре освічені та досвідчені виродки в офіцерських погонах. І ще, ви, правда, думаєте, що командирам легко жити після того, як їхні хлопці гинуть?

Чомусь нарід не розуміє, що війни виграють не лише силою, а й розумом. І аж ніяким не порожнім популізмом. Всі хочуть запальних промов, пафосних гасел і махання прапорами (я не про національний стяг, якщо що). І щоб кожен приймав рішення і контактував лише з тими, хто вписується в їхню (зазвичай далеку від реальності) ідеальну картинку світу. Забуваючи, що правильно іноді не те, що відповідає високим ідеалам, а те, що допоможе хлопцю з автоматом в окопі. Особливо, якщо допоможе вижити.

Всі хочуть правди в найменших подробицях, бо ж нарід має знати все, до найменших деталей. Навіть якщо вона принесе лише шкоду. Якщо йому дадуть деталі, він їх, можливо, навіть послухає по тєлєку, жуючи бутерброд, або приєднає гіфку зі свічечкою в коментарях і свайпатиме далі. А що далі його мало цікавить. Я пригадую одну небойову втрату (винуватці тієї історії були покарані, все було по закону і правильно), але мама думала, що її дитина померла в бою. Але ж ніт, треба було витягти це все, наплодити постиків, зібрати лайків-репостів і добити її. І матері, які їли повістки своїх синів, писали «Ой, як харашо, що ви написали. Народ має знати правду».

Знаєте, не думала, що колись скажу це, але я сумую за 2014-м. Це був страшний рік. Земля йшла з-під ніг, ночі без сну. Робота на межі фізичних можливостей, а після неї то купити продуктів переселенцям, то довезти речі для хлопців, то допомогти ящики завантажити волонтерам. Страшні цифри в зведеннях речників АТО, за кожною з яких зламані долі та люди, яких більше ніколи не буде. І цей переляк від червневої грози спросоння, бо накрученій невідомістю на мить здалось, що то нас бомбить російська авіація 😀 . Але я розуміла, що роблю щось правильне. Але тоді були МИ. Один за всіх і всі за одного. Ті, хто кидали роботи і волонтерили, ті, хто ризикував життям і доставляв, ті, хто в кросівках і без броніків йшов воювати. МИ вірили, що це ненадовго, в нас був дух, в нас була одна мета. Тоді ще Волонтери не розгризлись з волонтерами, військові не розсварились з військовими, ми не розділились на порохоботів і зєлєбобіків, а вата не надто ризикувала гавкати. Ми вірили, що зараз все стане по-іншому. Ми знали, що ми маємо робити. Ми вірили в те, що після перемоги Майдану все зміниться на краще.

А зараз все не так. В морі суцільного трешу, хейту один на одного і невідомості, і незрозумілості, що далі, хочеться вхопитись бодай за соломинку. Так, лишились ті самі морально і фізично виснажені, а часом і переламані зовсім цією війною, які з останніх сил тримають стрій. Але як надовго вистачить їхнього ресурсу? Навіть ті, хто з тобою начебто по один бік барикади, іноді демотивують і роблять більше шкоди, аніж добра.

Наші душі, здається, почали розкладатись раніше за тіла наших ворогів. І сьогодні, дивлячись в очі десяткам кіборгів в стрічці, мені особливо соромно. За те, що не зуміли втримати тил, поки вони втримували ціною своїх життів фронт. Вибачте, ви втримали там над нами небо. А ми не зуміли тут втримати НАС.