У нас йде битва за уми та серця. Між ватниками та людьми

Я вам одну річ скажу, тільки ви мене не розірвіть, ок?
У нас йде битва за уми та серця.
Між ватниками та людьми.

Битва за уми та серця – це коли людина була такою, а стала іншою. Була проукраїнською, але стала ватною. Або була ватною, а стала проукраїнською.
Правильно ж кажу?
Себто наша мета, в ідеалі, – щоб якнайбільше ватників стало українськими патріотами. А мета Кремля – зворотна.
Все ще правильно, чи не так?

А зараз скажу дещо, що запалить сраки.
Якщо це справді наша мета, то ми маємо приймати тих, хто раніше був ватниками, але змінив свої погляди. Логічно? Логічно.
Бо ж якщо ми не будемо їх приймати, то наша мета так і залишиться недосяжною. Навіщо вести проукраїнську пропаганду і переконувати людей, що вони – українці, а не ватники, якщо коли вони це переконання здобуть, ти їм відразу розповіси, що вони не українці, а ватники. Бо ж в минулому – яке вони вже не змінять – вони такими були?
Сорі, але це арифметично просто. Але чомусь не всім очевидно.

Тут зараз народ бігає з цькуванням дівчини-журналістки, що-де у 2014-му (у віці 14 років) закликала “врятувати Донбас від української армії”, а зараз гарною українською пише, що була мала та дурна. Мовляв, не віримо дівчині.
Я поняття не маю, чи можна вірити конкретно цій дівчині. Тут потрібен хтось, хто довго її знає. Але я бачу певний негатив в тому, що низка коментаторів явно готова проголосити “відрізаними шматками” усіх, хто хоч колись мав ватні погляди – навіть у підлітковому віці.

Але з таким підходом ми війну за душі не просто програємо. Ми її вже програли. Бо якщо ми оголосили навічно проклятими усіх, хто не мав проукраїнських поглядів станом на якийсь конкретний час, немає жодного сенсу вести якусь проукраїнську пропаганду після цього часу. Адже якщо ми вже не готові приймати цих людей, якщо не віримо в саму можливість зміни їхніх позицій, то нащо витрачати зусилля?

Сорі. Розумію, що інколи горить, але це дуже проста арифметика.
І дуже невблаганна.