Кілька років тому напередоді Дня вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років фонди Музею історії міста Кам’янського (Дніпродзержинськ) поповнилися унікальним експонатом. Це народна картина, на якій зображено дівчину в білому вбранні. Її очі сповнені сумом безнадії та відчаю, звідусіль її оточують очерет, поглинають сутінки.
Болота та очерети завжди у народній свідомості вважалися притулком темних сил. Перше враження від цієї знахідки, виявленої на одному з ринків міста, – справжній шок від трагізму, що пронизує цей народний твір. Дата ретельно виписана автором в правому ниж-ньому куті – 14 травня 1933 року. Саме в часи суцільного смертного мороку, що мов задушливий туман, оповив Україну, було написано картину. Нам вдалось з’ясувати ім’я авторки – Поля Бичко, мешканка села Деріївки нинішньої Кіровоградської області. У роки колективізації там було створено комуну „Юний комунар“. Ці скупі дані надав нам її далекий родич, який довгий час зберігав цю реліквію. Він розповів також, що авторка тяжко хворіла і в ті ж роки померла. Так прийшло усвідомлення того, що випадково знайдена річ – не просто витвір народного мистецтва. Адже він створювався справді в апокаліптичному оточенні, коли навколо страшна голодна смерть косила людей, мов траву. Онуфріївський район, якому підпорядковувалась Деріївка, був приречений на вимирання, оскільки там з 13 листопада 1932 року було повністю призупинено торгівлю за невиконання пляну хлібозаготівель колгоспниками району. Це означало, що всі продукти та товари були повністю вилучені з магазинів. Перед цим забрали усі, до крихти, харчі з осель селян. Навесні 1933 року в їжу піщли миші, щурі, жаби, їжаки, вужі, жуки, мурашки, хробаки, тобто те, що ніколи до цього не вживали українці.
Порятунком для голодних міг стати Дніпро, але ловити рибу суворо забороняли під страхом ув’язнення. Трохи допомагали гриби, яких було багато після дощів, але виснажені люди вмирали вже не тільки від голоду, а й від їжі, не в силах її засвоїти. „Не їв – зомлів, наївся – звалився“, – сумна приказка тих часів. Страшний голод змусив українських селян вживати навіть м’ясо тварин, які гинули від голоду та інфекційних хвороб. Людям доводилось харчуватися здохлими птахами, собаками. Інколи навіть викопували людські останки. Один з таких випадків зафіксовано у тому самому селі Деріївка, про що свідчить спецдонесення начальника міліції Онуфріївського району від 7 травня 1933 року (за тиждень до завершення картини). Як пізніше з’ясувало слідство, голодні вдови відкопали труп померлого від голоду 13-річного Олексія Б. (незадовго перед цим у хлопця померли батьки) і вирішили зварити його.
У селі Деріївці серед померлих страшною голодною смертю – Бичко Поля, невідомого року народження, яка на порозі голодної смерті, у травні 1933 року залишила нащадкам це образне художнє послання, вклавши у нього своє бачення страшної трагедії, принесеної на нашу благословенну землю силами зла. Це справжній подвиг простої української жінки, котра не тільки звертається до нас із закликом берегти пам’ять про знищених предків, не допустити найменшої можливості повторення подібних актів геноциду. Вона стверджує силу духу українського народу, притаманне йому невмируще прагнення до творчости, мистецтва – навіть серед смертельної вакханалії. Важко не помітити в цьому образі спорідненість із Мавкою – традиційним персонажем українського фолкльору. Наші предки уявляли його у вигляді молодих, красивих дівчат, в яких втілювались душі дітей, котрі народились мертвими або померли малими, ще нехрещеними. Спорідненість – не тільки зовнішня, насамперед – це внутрішній трагізм і туга. Туга за втраченим людським життям, за правом бути щасливим. Правом – просто бути…
Наталія Буланова – директор музею історії міста Кам’янського
28 листопада о 16-ій годині ми запалимо свічку пам’яті за жертвами Голодоморів