Спочатку хотілося б пройтися заявою, яку в день обшуків оприлюднила СБУ. Цитую: «правоохоронці з’ясували, що у встановлені угодами терміни роботи фактично не проводились. Натомість більшість отриманих підрядником бюджетних коштів було витрачено не на цілі, які прописані у відповідних договорах». Йдеться про 111 мільйонів гривень, які виплатили підряднику в якості авансу. Вам відомо, на що їх витратили?
Як музею, нам невідомі факти, що підрядник витратив цей аванс на інші цілі, крім тих, які прописані контрактом. Він надавав нам інформацію про закуплені дерева та граніт – це найдорожчі статті витрат, а також на інші матеріали для меморіалу. Підрядник закупив 105 дерев і особливий граніт, який привезли з-за кордону і який зберігається наразі в Україні. При музеї створено окремий фаховий відділ, який займається усіма питаннями, пов’язаними з будівництвом.
Але у нас немає юридичних механізмів перевіряти, на що витрачає кошти генпідрядник. Єдиний запобіжник нецільовому використанню полягає в тому, що ці гроші знаходяться на казначейському рахунку. Тож вони мають витрачатися відповідно до проєктно-кошторисної документації і згідно з угодою між музеєм і генпідрядником.
Чи має підрядник перед вами звітувати про свою роботу? Щорічно або щоквартально, наприклад?
Ні, він має звітувати про зроблену роботу. Предметом угоди є спорудження меморіалу. Офіційно в документах сформульовано так: реконструкція алеї, облаштування пішохідної зони, благоустрій і озеленення території. Генпідрядник має прозвітувати, коли об’єкт – меморіальна стіна з білогранітних плит, висаджені дерева, облаштована пішохідна зона – буде споруджено. Оскільки матеріали закуплені, але роботи не виконані, підрядник не має механізмів, за якими звітувати.
Ми про це неодноразово писали в наші органи підпорядкування – Український інститут національної пам’яті, Міністерство культури; зверталися до ДБР та Офісу Генпрокурора, аби пояснити, що музей виявився заручником ситуації; ми інформували Кабмін, який уповноважив нас своїм Розпорядженням у 2018 році виконувати функції замовника проєктування і будівництва. Не в нашій компетенції зупиняти будівництво, так само як і порушувати закон, адже накладений на ділянку арешт – це чіткий сигнал, який забороняє нам вчиняти там будь-які дії зі зміни території. Тож з 20 червня 2019 року, коли арешт було накладено вдруге, ми продовжували перебувати у стані постійних переписок з прокурорами, міністерствами і спробами знайти якийсь вихід з цієї ситуації. Проєкт Меморіалу Героям Небесної Сотні, з одного боку, ніхто не відміняв і з нас обов’язку його втілювати в життя ніхто не знімав, а з іншого, ніхто не створив належних умов для його реалізації.
Чи прописаний у контракті з підрядником дедлайн, коли проєкт має бути завершений?
Так, коли ми підписували цю угоду, дедлайн був серпень 2019 року. В кінці 2018-го шляхом відкритих закупівель на Прозорро тендеру визначився переможець – Північно-український будівельний альянс. Але за оскарженням, Антимонопольний комітет відхилив його за порушення в наданій документації. Тож переможцем став той, хто посів друге місце, – Спеціальна науково-реставраційна проектно-будівельно-виробнича майстерня «Україна-Реставрація». Термін виконання робіт був 8 місяців. Але коли ці вісім місяців минули, Кабмін, з огляду на неспроможність Генпрокуратури завершити слідчі експерименти та слідчі дії на алеї Небесної Сотні, новою постановою дозволив цей дедлайн подовжити на 24 місяці.
Тобто до серпня 2021 року?
Так.
Чи ви знаєте – такі ж обшуки, як у вас, проводились й у підрядника теж?
Так, я чув про це.
У повідомленні на фейсбуці музею було написано, що перший арешт на ділянку був накладений у листопаді 2018 року. Це правда?
Так, це правда.
Але аванс генпідряднику, 111 мільйонів, ви перевели в грудні 2018 року, коли арешт уже був і було зрозуміло, що найближчим часом не буде ніякого будівництва. Чому це відбулося?
Тендер ми проводили до арешту, у жовтні 2018 року. За його результатами, згідно з чинним законодавством, ми мали укласти угоду з переможцем і перевести кошти, інакше на нас би наклали штрафні санкції. Про арешт ми дізналися вже після того, як перерахували генпідряднику аванс. Нас ніхто не проінформував про те, що ділянку заарештовано. Крім того, в офіційних листах нам тодішні представники Управління спецрозслідувань ГПУ повідомляли, що їм для експериментів потрібні пару тижні, і вони все завершать. І справді, у лютому 2019-го за клопотанням Генпрокуратури арешт з ділянки зняли, і ми почали підготовчі роботи, зареєстрували їх в ДАБІ (Державна архітектурно-будівельна інспекція – прим.) та відкрили картку на тимчасове порушення благоустрою, отримали погодження в Мінкультури. Генпрокуратура нам офіційно повідомила, що в нижній частині алеї ми можемо починати перший етап робіт, у квітні-травні з’явилося будівельне містечко, поставили паркан, з’явилася будівельна техніка. В день, коли ми з міністром культури публічно оголосили про готовність почати будівництво меморіалу, нам надійшли листи з генпрокуратури – «ні-ні-ні, ви не можете будувати, нам треба ще пару тижнів для завершення експериментів». Переписка з Генпрокуратурою відбувалась ледь не щотижня, терміни переносились вже не на два тижні – на місяць, на півроку, до кінця року і так далі. І так 20 червня 2019 року наклали повторний арешт.
Окрім проєкту меморіалу на алеї, є ще один проєкт, за який ви відповідаєте. Це проєкт Музею Революції Гідності, який мають збудувати на Алеї Героїв Небесної Сотні, визначений окремою номінацією міжнародного конкурсу проєктів, з окремим бюджетом і так далі. До речі, який бюджет на будівництво цього музею взагалі?
Поки що підрахунків не робили. Маємо лише результати міжнародного конкурсу – проєктну ідею. Для того, щоб почати точні підрахунки, треба укласти угоду із переможцем конкурсу, німецькою компанією Kleihues + Kleihues Gesellschaft von Architekten, яка після того нам надасть технічні умови. Після цього треба замовляти вихідні дані для проєктування, які передбачають зокрема містобудівні умови та обмеження. Насьогодні в Україні ще не збудовано жодного музею, спроєктованого іноземцями за результатами міжнародного конкурсу. Це складна справа.
Угоду не підписували більше року через те, що Україна не виплачувала премії переможцям конкурсу. Її вдалося виплатити лише наприкінці 2019 – на початку 2020 року.
Хоч це різні проєкти й архітектурні команди, проєкт музею передбачає реалізацію проєкту меморіалу: вони інтегровані, поєднані важливими стилістичними і символічними елементами – зокрема пандус довкола будівлі музею продовжує зигзагоподібну форму алеї меморіалу. Ясно, що німці спостерігають за тим, що відбувається довкола меморіалу, який мав бути вже давно відкритий, і вбачають чимало ризиків для свого проєкту тут. Але ми зі свого боку активно шукаємо рішення, яке б нам дозволило почати втілювати цей проєкт вже на початку наступного року.
Чи немає у нас якихось перепон у законодавстві, щоб співпрацювати з іноземними фірмами державним коштом? Чи це додає проблем?
Прямої заборони на таке співробітництво немає. Якраз тому конкурс й організовувався як міжнародний, і він пройшов, з юридичної точки зору, чисто – це підтвердив аудит в Міністерстві культури. Але немає чітких і перевірених практично механізмів, як проєкт-переможець правильно і вчасно реалізувати.
Спорудження Музею Революції Гідності – історія, яка є під пильним наглядом і суспільства, і контролюючих органів, і політиків, та й іноземних партнерів. Є ознаки політичної волі керівництва держави все ж таки зреалізувати проєктну пропозицію німців. Це важливо і тому, щоб не зіпсувати репутацію України у сфері міжнародних архітектурних конкурсів.
Проєкт Музею Майдану дійсно є, в тому числі, продуктом політичної волі. Він був таким собі гранд-проєктом попереднього президента Петра Порошенка, навіть перша леді була залучена в роботу над ним, якщо я не помиляюсь.
Так, вона долучалась неофіційно. Було створено оргкомітет з проблем розвитку національного меморіального комплексу. У комітеті було два співголови – заступник Голови Адміністрації Президента і Віце-прем’єр. Стейкхолдерів цього проєкту чимало – понад 50, отже, це був не лише проєкт президента Петра Порошенка. Він ініціювався передусім під тиском громадськості, як відповідь на суспільний запит щодо належної меморіалізації та музеїфікацію «Території Гідності» – протестного простору у середмісті Києва.
Наявність політичної волі сприяла відкриттю фінансування музею, дуже швидко і ефективно проведено міжнародний конкурс, виділено земельну ділянку – «котлован», який мав сумнозвісну репутацію до того. Але з іншого боку, основна причина, чому зараз будівництво меморіалу зупинилось, – це відсутність об’єктивного, вчасного і повного проведення слідчих дій, доведення справ до суду і притягнення винних до відповідальності. Це найбільша перешкода.
Тому, якби була політична воля насправді спорудити меморіал і музей, то, я думаю, була б і політична воля провести ефективне розслідування злочинів Майдану і довести справи до судових вироків. Цього чомусь не відбулося.
Утім, політична воля і гучні заяви Петра Порошенка сприяли тому, що ділянку на Інститутський виділили під Музей Майдану. Натомість за неї довго боровся Національний художній музей, який хотів збудувати там свій філіал і фондосховище. І навіть були повідомлення про те, що ви з ними підписали меморандум про те, що будете в одній будівлі. Що сталось, чому музей зрештою випав з цього рівняння?
Це було на самому початку, коли наш музей лише з’явився і ми подавали клопотання до Київської міської ради, щоб нам передали цю ділянку на Алеї Героїв Небесної Сотні у користування – під спорудження меморіалу і музею. Це ми робили не тому, що нам так закортіло, це було визначено результатами міжнародного архітектурного конкурсу «Terra Dignitas», який проводився в 2014-2015 роках і який не завершився реалізацією проєктів-переможців, але визначив локацію будівництва. Йшлося про ту ділянку з котлованом для музею і про алею Героїв Небесної Сотні для меморіалу. У відповідь на наші клопотання відповідали, що ця ділянка знаходиться в міжнародному арбітражі, історія з нею дуже темна. Тож, нам відмовляли.
Національний художній музей тоді запропонував нам боротись за цю землю разом. Це була смілива, але водночас і романтична ідея, тому що одна земельна ділянка не може виділятися одночасно для двох музеїв. Однак, ми пропонували НХМУ, що надамо йому експозиційний простір для тимчасових виставок і що могли б постійно робити з ними спільні виставкові проєкти та освітні програми. Але зрозуміло, що в Національному художньому музеї нагальні потреби полягали в іншому – їм потрібно було власне приміщення для облаштування фондосховища, галереї сучасного мистецтва. Тож говорити про використання різними юридичними особами однієї земельної ділянки, а особливо спірної, а також будувати на ній приміщення разом, звісно, було нереалістично. До того ж, вийшов закон про внесення змін до прикінцевих положень регулювання містобудівної діяльності, який уможливив швидке відведення ділянок і убезпечив їх від подальшого нецільового використання, забороняючи передавати і ділянку і приміщення будівлі в оренду. Тож, у відповідності до цього закону, музей не може надавати в оренду свою територію.
Якщо Україна не має досвіду успішного спорудження нового музею за майже 30 років своєї незалежності, то що говорити про розміщення двох музеїв під одним дахом?
І ще трохи питань про гроші. Цього року стаття будівництва об’єктів національного значення в сфері культури потрапила під секвестр – з неї забрали близько 500 мільйонів гривень, лишилось лише 100. Гроші не повернули після перегляду того секвестру?
Ні. З цих 100 млн за нами теоретично було закріплено 60, але так і не надано. Тобто на наших рахунках коштів на будівництво немає. І це ще одна причина, чому ми не могли завершити перемовини з німцями щодо проєктування музею.
Чи заплановане бюджетне фінансування на будівництво музею на наступний рік і в якому розмірі?
Так, 60 млн грн фігурують у проєкті держбюджету. Ми заявляли потребу в 95 мільйонах, але нам довели лише 60.
В обговореннях Музею Майдану часто лунає думка про те, що важко будувати музей події, яка, по суті, ще не завершилась, – вироків тим, хто віддавав накази стріляти по учасникам протестів, немає. Як ви для себе вирішили це питання? Який для вас сенс вкладений у цей музей і який наратив він може запропонувати наразі, на сьому річницю початку Майдану?
Від самого початку громадська ініціатива «Музей Майдану», яка сформувалась в січні 2014 року, збирала свідчення, документи, артефакти, по суті, працювала над колекціями майбутнього державного музею. Наприкінці 2014 року до нас долучилась громадська ініціатива «Музей Свободи», представлена зокрема Євгеном Глібовицьким, Олександрою Баклановою, Олесею Островською, які дали інший вектор концепції музею. Його фокусом стали не лише події Революції Гідності, не лише загибель Героїв Небесної Сотні, не лише поранені на Майдані, а тяглі цінності, важливий соціальний досвід, спадкоємність боротьби за свободу, за демократію, за права і гідність людей, критичне переосмислення нашої історії.
Тож ми хотіли більше говорити про свободу. Музей мав би називатись «Музей Майдану / Музей Свободи». Маємо Меморіал Героїв Небесної Сотні, який вшановує загиблих, а Музей Майдану мав би розповідати про уроки Революції Гідності, концентруватись не лише на трагізмі і травмі подій, а і на позитиві також. На тому, що українці масово виявили солідарність і самоорганізованість, всіляко у власний спосіб підтримували протести, утворили низку громадських ініціатив.
Нині, згідно з соціологічними дослідженнями, багато наших громадян забувають той багатовимірний і феноменальний Майдан. Люди більше пам’ятають політиків або вбивства на Майдані. І забувають про важливу річ, яка об’єднала українців, коли на вулиці виходили десятки, сотні тисяч абсолютно різних людей, в яких була спільна мета: змінити себе, змінити державу, змінити суспільство. Зробити громадянське суспільство сильним і впливовим. Дати можливість самим формувати майбутнє своєї держави.
Ми проводили багато соціологічних досліджень – у 2018-у році побачили, що понад 70% опитаних вважають необхідним створити музей і меморіал, присвячений Майдану. Навіть ті, хто не підтримував протести. Ми так і задумували наш музей – не як політичний проєкт, не як музей, який висвітлюватиме лише одну сторону, або позицію провладних політиків, а як музей, який говоритиме про цінності, притаманні українцям і політикам різних партій, аби допомогти нашому суспільству об’єднатися перед глобальними і внутрішніми викликами.
Тема Майдану – дуже гаряча і болісна, але відсутність музею і меморіалу сприяє розвіюванні пам’яті про нього, робить її вибірковою. Пам’ять має тенденцію змінюватись під впливом інших травматичних подій. Сьогодні маємо достатньо приводів для цього. Тому важливо створити інституцію, яка би взяла на себе відповідальність і стала би майданчиком збереження історичної пам’яті, утвердження національної ідентичності, активізації громадянських ініціатив. Пам’ять потребує міцної інфраструктури, і меморіально-музейний комплекс є дуже важливими стрижнями для неї, аби убезпечити нас від нівелювання чи маніпуляції нашої історичної пам’яті політиками.
Ми вивчали досвід створення Музею-меморіалу жертвам терактів 11 вересня в Нью-Йорку – там теж був період громадських збурень, обговорень, політичної турбулентності. Але зрештою, хтось мав взяти на себе політичну відповідальність. У випадку цього музею-меморіалу 9/11 це був мер Нью Йорка і губернатор штату.
Хто в Україні мав би стати суб’єктом такої політичної відповідальності, на ваш погляд?
Президент України. Якщо ми говоримо про основну причину ступору у будівництві меморіалу, так це відсутність завершення слідчих дій і винесення вироків. Це – компетенція ДБР та Офісу Генпрокурора, якого призначає Президент.
Чи з приходом нової влади змінилась атмосфера навколо музею? Як ви наразі комунікуєте з владою?
Атмосфера змінилась, тому що попередня влада більш скоординовано опікувалась проблемами музею. Після останніх президентських і парламентських виборів я цієї злагодженості і зацікавленості у реалізації нашого проєкту не спостерігаю.
З нового уряду міністр культури Володимир Бородянський дуже активно взявся за вирішення наших проблем – якраз за його каденції переможцям конкурсу таки виплатили премію. Але він у лютому пішов у відставку, і відтоді нове керівництво Кабміну опинилося перед іншими викликами, тож музей і меморіал не є для них пріоритетом. Хоча відкритого саботажу не видно – десь є розуміння, що наш меморіально-музейний комплес потрібен. Тож бюджетні запити підтримуються, хай і не в повних обсягах, якісь кошти на будівництво плануються.
Я бачила, що Музей Майдану відреагував на появу в публічному дискурсі терміну «державний переворот» у стосунку до подій на Майдані, і якраз паралельно з новинами про обшук в музеї з’явилась новина про те, що ДБР викликав на допит політичних лідерів Майдану у зв’язку зі справою про той самий «державний переворот». Про що, на ваш погляд, це може свідчити?
Перед цим була ще одна знакова подія – скасування заочного засудження основного фігуранта у справах злочинів на Майдані, Віктора Януковича. Це був сигнал про те, що до влади в Україні приходять сили реваншу, які намагаються виконати завдання країни-агресора, Російської Федерації. Вона, разом із колишніми регіоналами, всіляко намагається довести, що Євромайдан, Революція Гідності, були не революцією, а державним переворотом, що влада, яка прийшла внаслідок цього, була нелегітимна, а окупація Криму і частини Донбасу – цілком виправдана. Цілком очевидно, що здійснюється спецоперація і спроба помножити Революцію Гідності на нуль.
Якби були винесені вироки не лише «тітушкам», а виконавцям і замовникам розстрілів і катувань, тодішнім високопосадовцям, то відбувся б акт правосуддя і факт цих засуджень, засвідчений зокрема у підручниках історії і в наукових дискурсах. А оскільки основні фігуранти кримінальних справ по Майдану відпускаються на волю, складається враження, що ніхто із можновладців не збирається здійснювати правосуддя і розповісти всю правду про ті події. Навпаки, політики-втікачі тодішнього режиму Януковича повертаються і активно намагаються дискредитувати Майдан як цивілізаційну подію, знівелювати його історичне значення і цінності. А здійснивши це, сподіваються зупинити євроінтеграційний поступ України, зупинити її реформи і знищити незалежність.