Шлюб марксистської ідеології із фройдівською школою минулого століття виливається у суспільно-металевий сплав. Зі сплаву виготовляються цвяхи, яких міцною рукою «русского міра» заколотять до труни, де похована Україна модерна.

Променем світла серед пітьми є згадка про те, що ми не одні. Починаючи зі Сполучених Штатів та паном Дональдом, завершуючи країною чаювань та Brexit – розвинені країни так і не знайшли антидоту від інформаційної зброї.

Інформаційна оборона стає важливішою за військову, відкриваючи фронт контропропаганди, розміром у терабайти трафіку щомісяця. Інформаційна куля з цього фронту уразить найнеобачніших – черговим політичним оглядачем, ютьюб-блогером чи експертом. Механізм самознищення діє миттєво, лишень натисніть на вкладення «Популярне». Інформаційна війна ставить під загрозу сам факт «українства» як національної ідентичності.

Розділення на кшталт ліберали-республіканці чи євросоюз-брекзіт ставлять жирну крапку у питанні існування сучасних націй. Традиційні епоси про націю як сукупність етнічної, культурної чи історичної спільноти руйнуються тією ж інформаційною кулею, що виводить на вулиці маси у Парижі, Нью-Йорку чи Нових Санжарах.

Потребу переосмислити власну ідетничність у ХХІ столітті отримує лише та нація, залишки якої все ще прагнуть існування. Плекаючи національну єдність у добу культурної експансії, розмиття етичних кордонів та засилля чергових «-ізмів», світоглядне рекогностування – nota bene. Новітня нація стає маяком сенсів.

Проблема у тому, що дорогою до цього маяка, крейсер «Україна» зустрічає навколо ще десятки подібних світлячків. Вони пропонують прості рішення складних проблем, геополітичні рецепти успіху та чергову стратегію імпровізації.

Погана новина – корабель все ще серед бурхливих вод хаосу та у оточенні привабливих маяків. Добра новина – корабель все ще керується із палуби відповідальності, а не трюму пофігізму.