Хотілося б зафіксувати (точним маркером тут є поведінка влади в ситуації зі збитим Іраном українським літаком) той факт, що Україна майже повністю увійшла в орбіту впливу Росії, та, що природно за цих обставин, режим також набуває характерних путінських рис.

По суті, мова йде про УРСР 2.0, де роль «руководящей и направляющей» сили відіграють не комуністи-ленінці, а олігархічні клани. І Ігор Валерійович у своєму відомому інтерв'ю не погрожував розвернути Україну в бік РФ, а оголошував програму дій.

Поки що є ілюзія, що Україна — не Росія, і що у нас «не може» бути так. Частково це вірно, як вірно і те, що немає цілковитої тотожності між РФ, Білоруссю і Казахстаном. Втім, вірно і те, що вперше за часи незалежності ми маємо владу ВЖЕ психологічно, ментально готову піти на повне зближення з Кремлем. І залишити за собою лише дерибан підконтрольної території, гроші, підприємства і тд. Тобто, з таким феноменом Україна зіткнулася вперше, бо навіть за Януковича якийсь державний скелет все ж зберігався.

Все це відбувається зовні майже непомітно, оскільки вони до неможливого брехливі. Але ми й не повинні більше, мені здається, рефлексувати на їхні заяви, обіцянки тощо. Беремо до уваги лише те, що залишається у сухому залишку.

А воно вже неодноразово описано. Єрмак, перспектива виборів на окупованому Донбасі, зняття санкцій з РФ, де факто згортання співпраці з НАТО і боротьби за Крим, окрилена російська церква, російські виконавці в Україні і т.д. В середині держави ми маємо Портнова, липову справу Шеремета, тиск на ветеранів і волонтерів, виплати Коломойському тощо.

Політично нас поклали під РФ, економічно — під кілька кланів. Цю просту даність треба усвідомити.

До речі думаю, що в плані збереження видимості законності Росія на сьогодні вже більш цивілізована, ніж аваківські «слідчі». Та й те, що вся країна фактично перебуває на ручному управлінні, включно з судами, правоохоронцями, будь-якими формально незалежними держорганами — сильно нагадує сусідню державу, і явно не Польщу.

Нехай нікого не вводить в оману те, що при владі є також низка притомних людей. При Путіну теж є свої «ліберали». Там теж є акції протесту, залишки вільних ЗМІ. Це не змінює загальної картини.

Ключове, що ми побачили — синхронізацію позиції української влади з російською у випадку зі збитим літаком. Але ж це тільки верхівка айсбергу.

При цьому зрозуміло, що Зеленський — лише тимчасова ширма, яку ніхто не сприймає серйозно. І після виконання відведеної у прямому і переносному значенні ролі він повернеться до роялю.

Що показово, але навряд чи варто цьому дивуватись — так це готовність величезної маси людей до конформізму, готовність прислужувати і вислужуватись, брати участь у сумнівних і відверто абсурдних діях. Підтримувати те, що відбувається з такою ж затятістю, з якою вони ще рік тому «топили» за Європу.

Це — «болото», і його завжди вдосталь. Щось подібне було у 2014 році, коли більшості було байдуже.

Питання стоїть так: ми — це умовний Донецьк, де кількість «болота» виявилась критичною, і перемогли сепари, чи ми Одеса, де попри все, активна частина суспільства «вирулила».

Але як би не було, у тому, що ми це бачимо, є позитивний сенс. «Старе» має проявитись, щоб позбутись його.