В мою френд-стрічку на фейсбуці потихеньку влітає незадоволеність бубочкою.
«Стільки всього наобіцяв, нічого не виконав». «Це не реформи, а імітація». «Його нічого не хвилює, крім свого рейтингу». «Ціни на все ростуть». «Тарифи ніхто не знизив». «Інфляція все зжирає».
Тихо дивлюсь, не коментую, від когось відписуюсь, когось напроти — починаю читати. Цікавий зріз поглядів та думок — котел потрохи починає булькати, але до кипіння ще далеко.
В мене є декілька фільмів, які я можу дивитися не один раз — мене подобаються зйомки, монтаж, акторська гра, емоції. Все залежить від ситуації. Якщо я роздратована та не знаю, що робити, відкрию «Мюнхен» або "Fight Club", вони мене надихають. Можу передивитися Вуді Аллена, коли все спокійно.
А тут мені не давала спокою думка про виборців Зе. Ні для кого не таємниця, що основний контингент виборців в Україні — це жінки бальзаковського та постбальзаковського віку, тобто 30+. Ну ті, хто ще може зачаруватися та «проголосувати серцем». Бо «він молодий та не з системи». Бо «подолає корупцію». Мі-мі-мі, «мальчик, действуй». «Шо ви хочете від дитини, дайте йому 100 днів». «Він тільки вчиться, не заважайте».
І тут я зрозуміла — на кого вони схожі. Відкрила та передивилася «Реквієм за мрією» Даррена Аронофські 2000 року. Пам'ятаєте такий? — Сара Гольдфарб, яка так хотіла схуднути, щоб всім сподобатися та виступати у телешоу. Підсіла спочатку на ті шоу, а потім на наркоту. Закінчилося все сумно — електрошоком.
Так і жінки-виборці Зе — спочатку шоу, потім на наркоту.
У фільми глави — Літо, Осінь, Зима. У нас теж.
Просто почалась Зима.
Ломка попереду.
