От редакции
Изначально мы редакцией планировали к публикации большую статью о Голодоморе. Наши постоянные читатели в курсе того, что мы регулярно поднимаем эту тему, и не только по памятным датам. Внизу этого поста будет ссылка на сборник из коротких историй, принадлежащих нашим читателям. Они писали то, что узнали от своих родственников.
Мы же оставим здесь одну реплику, которую удалось подслушать не важно где. Главное – суть, но прежде чем вы ее прочтете, хочу напомнить о том, что редакция ЛО – агностики, хоть и уважаем выбор тех, кому нужна вера во что-то, кроме себя и здравого смысла. Вот этот короткий диалог.
«-А почему ты считаешь, что Бог к Украине ближе, чем к остальным?
-Странный вопрос. Ты же был на Майдане. Сам все видел, как оно в конце было.
-Да, но все же…
-Ты видел это летом 14-го года. Неужели тебя надо убеждать в том, что он был совсем рядом?
-Хорошо. А где он был, когда случился Голодомор?
-Рядом был. Очень близко.
-И столько смертей?
-Да. Тогда мы собрались уйти прочь от Украины.
-И тогда он нас наказал?
-Нет, он дал нам силы выжить и сохранить в себе Украину. А он – всегда рядом с нею. Очень близко. Ближе, чем к остальным».
Такой вот диалог и его последняя реплика. А на самом деле, рассуждать об этой трагедии рационально – нет смысла, поскольку само событие было далеко за гранью рациональности. Поэтому мы решили поднять из архива статью, в которой изложена история нашей читательницы, пожелавшей остаться неизвестной. Только что я ее прочел еще раз и в общем, в ней имеются ответы на все вопросы, которые могут возникнуть в этот день. Многие коллеги ее уже читали, но сегодня – прочтите еще раз. Без спешки.
НИНА
–Ну чё, хАхлы, пАказывай, где хлеб от нАродной власти спрятали? – шагнул в хату костлявый красноармеец. – Все твои? – кивнул на детей, притихших на лавке. – Муж где?
Женщина угодливо зачастила: Мої, мої діточки: Боря, Колюнчик, Людмилка та Ніна. А чоловік до голови в колгосп пішов, жито занести. Він працює там. Все зробив, що стребували. Коня здав. І корову.
– САзнАтельный, знАчит. – хохотнул Костлявый. Что ж, пАсмотрим.
Бледнолицые, хмурые солдаты искали тщательно. Простучали пол и стены мазанки. Истыкали землю во дворе. Перековыряли сено в сарае. Зерна не нашли. Забрали из печи глечик с кашей, со стен рушники, с хозяйки – намисто. Злые от того, что обыск закончился столь небольшой поживой, продразверзтчики вышли за порог. Молчавшие до этого дети дружно заревели…
1948 г.
– От це так доню, забрали ВСЕ, до зернинки. Ніякої їжі не залишили, навіть глечик з кашею, яку діти не встигли доїсти, відібрали. Добре, що чоловіка не було вдома. Двох його братів схопили та відправили на Соловки за непокору. Лише Андрій повернувся через декілька років та невдовзі і помер від хвороб. А увечері того ж дня прийшов до нас мій дядько Дмитро. Він у колгоспі поваром працював. Сказав, що зможе забрати собі до хати одну дитину, що лише одну дитину вони з жінкою, тіткою Параскою, зможуть прогодувати та вберегти від голоду. Так і сказав: «Одну дитину від голоду врятуємо». Забрав старшу, Людмилку, щоб могла поритися по господарству.
–Мамо! А чому солдати так зробили?!
–Тому, що ми для них не люди, а хохли. Завжди були и є лише хохлами. Тільки ти, Ніно, нікому не кажи, що я тобі розповіла, бо батьку нашого заарештують.
1952 р.
-Доню, чому ти так начепурилася?
-У нас комсомольское собрание по подготовке концерта в честь Дня рождения товарища Сталина!
-Доню, навіщо тобі ці комсомалята, від них же нічого доброго немає!
-Мамо, что вы такое говорите! Комсомольцы столько для страны делают под руководством коммунистической партии и товарища Сталина! А после концерта всему комсомольскому активу вручат путевки в Москву. Наконец-то я посмотрю Красную Площадь и Мавзолей!
-Нино, доню. В кого ж ти така завзята активістка вдалася? Навіщо тобі ці москалі здалися?! Ми ж всі для них лише хохли, зрозумій, лише хохли!!!
2015 р. Ухоженная, хорошо одетая пожилая женщина с печалью смотрит мне в глаза и продолжает.
Вот такая я была артистка-активистка. Всю жизнь. И в школе, и в институте, и на заводе. И вот ведь, что странно. Мне ж родители ВСЕ рассказывали: как приехал в село отряд продразверстки из Ленинграда, как они штыками двор истыкали, как ВСЕ забрали, даже недоеденную кашу, и как, уходя, вернулись на детский плач. Представляете, все вышли. А один из них уже стоял в открытой двери, но обернулся. И вдруг сказал: «А на чем это они у тебя сидят? Покажи, что там?». Подошел к лавке, плачучих детей согнал. На лавке было покрывальце вышитое. Он покрывальце сдернул, а там мама насыпала зерно небольшим слоем, чтобы незаметно… Парень этот радостно так закричал своим: «Нашел!». Мама тут же в обморок упала – последний хлеб забрали.
ВСЕ мне родители рассказывали, но я как-то не воспринимала серьезно, словно отключился ум. Хотя сама хорошо помню голод 1947. Как мы сусликов ловили для еды… Но все равно, так мне нравился Сталин, комсомол, КПСС, СССР. Мечтала в Москве учиться и жить. У меня это не получилось, с мужем в Запорожье остались, а вот сын московский институт закончил, женился и живет сейчас там.
Как наш памятник жертвам Голодомору открыли, каждый год сюда хожу на День Памяти. А иногда и просто прихожу с дачи цветы положить…
Ни с кем я про свою семью не говорила все эти годы, только сыну рассказала. Но четыре года назад встретился мне на прогулке бывший директор нашего завода. Он на пенсии давно, как и я. Мы соседи по заводскому дому, знаем друг-друга много лет. Всегда хорошо общались, беседовали. Тут я ему и скажи, что так мол и так, была у памятника Жертв Голодомора, что много моих родных умерло тогда от голода, и нет покоя на сердце из-за этого. А директор холодно мне отвечает: «Все правильно партия сделала. Индустриализация. Малыми жертвами оплачены большие достижения. Наша семья тоже голод пережила, но никто не умер, отец нас в Приморск вывез. Рыба спасла». Я так растерялась, что и не нашла, как ответить. Промолчала. Пришла домой, поплакала и позвонила сыну на скайп. Передала ему наш с директором разговор, фразу эту: «…малыми жертвами оплачены большие достижения». Говорю сыну: «Правильно директор мой сказал. Стране нужны были деньги на индустриализацию. Где их взять? Только хлеб продать за границу».
Сын молчал долго. Потом посмотрел на меня пристально и медленно проговорил: «А тебе, мама, легче стало от того, что из-за индустриализации страны ты НИ-КОГ-ДА не сможешь обнять ни Борю, ни Колю, ни Нину? Что из всех сестер и братьев у тебя осталась только Люся? Тебе от этого ЛЕГЧЕ?».
И вот только после этого разговора с сыном у меня словно пелена с глаз упала. На старости лет. ЧТО ЖЕ ЭТО ТАКОЕ С МОИМ НАРОДОМ СДЕЛАЛИ! ЗА ЧТО???
С директором мы больше не общаемся, если вижу его на улице, то делаю вид, что не заметила. Опротивел он мне. Я просто возненавидела всех этих коммунистов, симоненкив всяких. Вступила в партию «Свобода». Ходила на антикоммунистические митинги. На нашем запорожском Майдане была. Сейчас АТО помогаю.
В Голодомор из четырех детей выжила только Люся. Дядько Дмитро выполнил свое обещание и спас от голода одного ребенка.
Я родилась в 1935 году. Мама назвала меня Ниной, как умершую в два года сестру. Несколько раз спрашивала маму, почему она назвала меня именем покойной, мне не нравилось это. А мама всегда отмахивалась: «Ім’я мені подобається. Подобається ім’я».
Как и обещал, вот ссылка на сборник «Голодомор», составленный из рассказов наших читателей и опубликованный год назад.
Ні капітуляції
Мы никак не можем объединить протест. Многие из тех, кто уже протестует против новых налогов, кассовых аппаратов, растущих тарифов и других экономических новаций “Слуг народа”, крайне подозрительно относятся к протестующим против капитуляции. Потому что эти люди не понимают, в чём ценность суверенитета, независимости, свободы слова и других абстрактных вещей, а всё непонятное – настораживает или даже раздражает. Они сами себя называют “простые люди”, они говорят, что “просто хотят нормально жить”, и для них что новые налоги, что борцы за независимость Украины – это раздражающий фактор, который им мешает. И пока это непонимание не будет преодолено – мы для них не союзники, а скорее враги.
Сегодня как раз тот день, когда проще всего на примере объяснить, почему суверенитет так важен. Сто лет назад наши предки “устали от войны” и решили не отстаивать независимость Украины. Вместе с утратой суверенитета они потеряли и все права: свободу слова, право голоса, право выбирать власть и право распоряжаться своей жизнью. Все эти права отобрали кремлёвские коммунисты, и воспользовались отобранным по своему усмотрению. У коммунистов были свои цели – провести индустриализацию, продавать зерно за валюту, сломать дух национального сопротивления, перегнать дешёвую рабочую силу из сёл в города, вынудить людей отнести последние сбережения в “торгсины” – важно, что украинцы, потерявшие независимость, уже не могли ничего возразить. Они пухли от голода, погибали миллионами, ели своих детей, но возможно даже тогда многие не уловили связь между потерей независимости и своей лютой смертью.
Девяносто лет спустя я вижу в Украине 73% населения, которое опять не понимает, что капитуляция перед Кремлём и сдача суверенитета страшнее любых тарифов и кассовых аппаратов. Я не говорю, что против этого не нужно протестовать – нужно, но если при этом вам плевать на капитуляцию, то можете особо не стараться. Отвоёванного куска колбасы вам надолго не хватит. Когда вы отдаёте России право управлять вашей жизнью – она может внезапно обесцениться. Я не говорю, что все опять закончится Голодомором, но к примеру сейчас у вас есть свободные выборы и право протестовать против решений власти, а у россиян таких прав уже нет.
Когда в день памяти погибших в Голодоморе мы пишем “Ніколи знову”, мы имеем в виду именно защиту своего суверенитета – потому что это единственный реальный способ не допустить повторения этого кошмара.
“Ні капітуляції” означает то же самое, но не один день в году, а всегда.
Отсюда: https://ibigdan.livejournal.com/24391909.html
Есть вещи, кторые не прощают, потому, что простить нельзя. За одно за это стоит прерват не только авиационное сообщение с Московией, а прервать дипотношения и ПОЛНОСТЬЮ закрыть границы от этой всепроникающей мрази. И сделать в стране генеральную приборку.
Дійсно, найгірше – це відсутність пам”яті. Нехай у радянські часи забороняли цю тему, може хтось дійсно не знав. Але у 90-00 всюди голосно було про це. Ніхто вже не може сказати, що не чув. Але і так їздили працювати на кацапів, поповнювати податками їх бюджет. Женилися, родичалися з ними, поливали свою країну лайном. Стільки МІЛЬЙОНІВ закатованих голодом! І це лише у 32-33 рр. І все забули і вибачили. Коли ж “заморені від сидіння на дупі” 73% забудуть кров 15 тисяч? “Років через 5”?
ГолодоМор далеко за гранью рациональности? Тогда и поведение более ста тысяч человек, которые при восстании Спартака вырвались за пределы нынешней Италии и вроде бы собрались дальше — тоже за этой гранью. Потому что вернулись назад. Ну да, никакой рациональности, а только глупость, страх, нерешительность — и Спартак повёлся, а зря. Именно так. Сверхестественного не было.
Христиан я не обсуждаю в данном случае, хотя бы в виду их микроскопического количества в Украине в 1932 и отсутствия при Спартаке.
Початок Голодомору був закладений Богданом Хмельницьким. Така моя думка, яка не сподобається багатьом, хто досі перебуває у полоні радянських міфів.
Чого варта героїзація Богдана Хмельницького, який своїми діями не лише спричинив страшну руїну на українських землях, а й приєднав частину їх до Московії? Цього «героя» і за його життя, і після нього не прославляли навіть козацькі літописці (погортайте бодай Літопис Самовидця!). Прославляти його почали в часи Російської імперії, а потім успішно продовжили в радянську добу (згадаймо творіння Олександра Корнійчука або Натана Рибака про цього гетьмана). Словом, цього «героя» нам підсунули росіяни й радянські ідеологи. А ми й радіємо, називаємо вулиці його ім’ям та й ще нагороджуємо наших справжніх героїв орденом Богдана Хмельницького.
Пам’ятник Богдану Хмельницькому до 1919 року прикрашав напис: «Волим под царя восточного, православного»; «Богдану Хмельницкому единая, недѣлимая Россія»: «1654–1888».
Я в ЛО про це писав: https://defence-line.org/2016/04/oj-bogdane-bogdane/
Респект.
Свята правда…
Тут можно шире, Все, буквально все! Гетманы того периода хотели только автономии от центральных столиц, Ни о каком государстве речь не велась, И споры велись только за сохранения или расширения их прав, не важно в составе какой страны, Кацапы малоросию только оформили, а создавали вот эти орлы! В 18-м веке очередной трахальщик царицы некто Розумовский предоставил ее рисунок, на котором как он сказал был показан “казак малоросийский”, И все бы не чего, Но сегодня на проекте большего герба Украины именно этот мужик с фузеей! Случайный символизм? Несколько лет назад, да! А сегодня как? Отож!
И снова имперские мифы… “Волим под царя восточного, православного”. Попробуйте почитать текст Переяславского договора… Если сможете найти)). Вот так и “забивают” головы пропагандой. Сначала имперской, потом – советской, о “дружбе братский народов”.
-Хорошо. А где он был, когда случился Голодомор?
-Рядом был. Очень близко. (с)
================================================
Леся не прокинулась наступного ранку, але їсти двоюрідну сестру хлопчина не став, як і обіцяв. Навіть скидати її тіло в припічок не схотів. Бо навіщо?! Їм обом на печі місця вистачить, треба тільки подалі від мертвої дівчинки відсунутися — хай не думає, буцімто він здатен власну обіцянку порушити… навіть ненавмисно.
Так хлопчина й лежав, то заплющуючи очі, то вдивляючись у дбайливо побілені дошки стелі… Лежав, лежав… аж поки не зважаючи на денний час, довкола чомусь не почало сутеніти. А потім в тих присмеркових сутінках, що поступово оповили наскрізь промерзлу хату посеред дня, заяскравіли крихітні цяточки. Одна, друга, третя… п’ята… десята… п’ятдесята… І ось вже цілі пригорщі вогників спалахували в холодній непроглядній темряві скрізь і всюди!..
І… обличчя!..
Саме так: замість поглинених темрявою побілених дошок стелі просто над головою хлопчини повільно проступили обриси обличчя літнього чоловіка. Його довгасте пшеничне волосся було схвачене поперек чола широкою смарагдово-зеленою стрічкою, пшеничні вуса й акуратна сива борода промокли від кришталево-прозорих сліз, що текли по зморшкуватих щоках тоненькими струмочками з яскраво-волошкових очей. А ці очі з непідробним болем дивились на Маратика. Перебувати під цим поглядом було дуже незручно. Тим паче, дуже кортіло спитати…
— Ти хочеш дізнатися, хто Я такий?
Хлопчикові було зрозуміло, що запитує літній бородань. Однак приємний низький голос линув до нього не від обличчя, що заступило собою пригорщі яскравих цяточок. Навпаки складалося враження всюдисущості цього голосу. Нібито він долітає до найменшої з цяточок, відбивається від неї та вмить повертається до хлопця вже багаторазово підсиленим.
— Чого ж ти мовчиш, дитинко?
У всюдисущому, всепроникному голосі бороданя з’явилися теплі ласкаві нотки. Нарешті отямившись, Маратик мовив:
— Так, я хочу дізнатися… Ти той самий Бог, про якого казала Леся?
— Так, дитинко, Той Самий Бог. Той Самий.
— І ти… невже ти в Космосі?
— Не тільки в Космосі, дитинко.
— А де саме?
— Я скрізь, Я повсюдно, бо Я — Сущий.
Хлопчина не дуже-то зрозумів, що це означає, однак озирнувся… і побачив, що лежить вже не на звичайній сільській печі, а на гігантській долоні. Настільки огромезною була та долоня, що на ній вмістився би з десяток… ні — мабуть, із сотня таких сіл, як Катеринка! Тим не менш, тепер там лежав всього лише маленький помираючий хлопчик.
Чи вже не маленький?!
— Щось я зовсім заплутався, — чесно зізнався Маратик, на що почув негайну відповідь:
— В тому немає нічого страшного, дитинко. Ти не думай про те, чого не в змозі осягнути. Просто знай одне: Я — Бог, бо Я — Сущий. Я не тільки в Космосі, Я скрізь і всюди.
І посміхнувся. При цьому хлопчикові здалося, що одночасно з бороданем до нього посміхнулися всі блискучі крихітні цяточки — навіть найменші.
— Гаразд, а Леся де? — продовжив розпитувати Маратик. — Бо щось я її тут не бачу.
— Лесі тут немає, Леся тепер у Вирії.
— А де це — Вирій? Він тут чи…
— І він також тут, тільки ти його не бачиш.
— Чому?
— Бо ти народився насамперед для того, аби полетіти до Мене в Космос.
— А-а-а, то ти все ж таки в Космосі?!
— Я і у Вирії, і в Космосі, й на Землі… і навіть в тобі, дитинко! Кажу ж тобі, що Я — Сущий. Отже — Всюдисущий. Ти тому не бачиш Мого Вирію, бо Я захотів спочатку показати тобі місце, куди ти мусив піднятися з Землі та повести за собою інших людей.
— Ти про те, що пообіцяв мені той дядько? Про те, що я в Космос полечу?
— Саме про те, дитинко, саме про те.
— Але… я вже не полечу, чи не так?..
— Не полетиш, дитинко, бо ти вже тут. Ти тепер у Мене.
При цих словах кришталево-прозорі сльози закапали з гігантських (на півнеба кожне!!!) волошкових очей з новою силою.
— Я помер?
— Ти перестав існувати на Землі. Тепер ти у Мене в Космосі. А невдовзі підеш до інших у Мій Вирій.
— Туди, де моя двоюрідна сестричка Леся?
— І вона, і тітка Катруся, і дядько Гнат, й інші їхні діточки. І твоя матуся Любаша також разом з ними.
— То хіба моя мама теж померла?!
— Так, дитинко, насправді її давно вже немає серед живих.
— Отже, мій батько брехав?..
— Твого батька ввели в оману, дитинко. Він і сам не знає, в яку жорстоку оману його ввели. Тому хоча він винен… безперечно винен… Але не засуджуй його суворо. Не треба, дитинко.
— А в чому провина мого батька?
— Він не захистив ні тебе, ані твою матусю, хоча мусив. Він і своїх батьків теж не захистив. Натомість став служити…
— Дияволові Революції! Знаю, знаю.
— Ні-ні, дитинко. Насправді все значно, значно гірше: батько твій почав прислужувати купці недолюдків, які взялися винищувати його ж власний народ. Хоча мусив би захистити не тільки свою сім’ю, але і весь свій народ також, а не прислужувати недолюдкам.
— А як би він міг це зробити?
— Ну-у-у… Він міг хоча б вбити тих, кого взявся охороняти.
— І це б допомогло?
— Це подало би приклад іншим людям. Натомість взявшись охороняти життя та спокій катів власного народу, батько твій подав решті людей приклад іншої поведінки.
— Зрозуміло. І тому я помер. Через те, що мій батько виявився…
— Ні-ні, дитинко. Ні, не так!
Раптом розсипи блискучих цяточок попливли спочатку в один бік, потім в інший, і знов, і знов… Маратик озирнувся й побачив, що гігантська долоня, на якій він лежав і на якій могла б залюбки розміститися сотня таких сіл, як Катеринка, колихається взад-вперед, туди-сюди…
Бог бавився з ним, повільно заколисуючи в такт до власних слів:
— Все трохи не так, дитинко. Ти помер не через гріхи твого тата, а через те, що він не захистив ні тебе, ані твою матусю. Тому ти потрапив до Мене вже тепер і зовсім не в той спосіб, який Я тобі призначив.
— Отже, той дядько не брехав?
— Ні, дитинко, він казав правду. Ти мусив полетіти в Космос першим і повести за собою інших людей.
— Тим шляхом, який обрахував той дядько?
— Саме тим шляхом. Його трасою, яку люди згодом назвуть його іменем.
— А-а-а… де він зараз? Ну-у-у, дядько той. Де він?
— Ось де.
Чорна пітьма трохи посвітлішала і там, посеред просвіту Маратик побачив простору кімнату, світлу і теплу. В тій кімнаті біля великого столу стояла похила дошка з пришпиленим до неї величезним аркушем паперу, на якому той самий дядько щось креслив олівцем, так і сяк прикладаючи дві лінійки і ще якісь чудернацькі інструменти.
— Що це він робить? — поцікавився хлопчина.
— Вітрову електростанцію проектує.
— А як же Космос?..
— Ти ж не полетиш у Космос, отож у нього відтепер нічого не вийде.
— То що, тепер усі люди…
— Ні-ні, дитинко. Ні! Просто замість тебе дорогу до Космосу прокладе інший хлопчина.
— Хто саме? Можеш мені показати його?
— Не можу, дитинко. Він ще не народився. Однак якщо захочеш, то можу показати тобі хлопчика з твого народу, який полетить у Космос тією ж дорогою слідом за першопрохідцем.
— Що ж, покажи…
Тепер в просвітлені, де раніше в просторій теплій кімнаті дядько креслив проект вітрової електростанції, з’явилося невеличке, сковане зимою селище, посеред якого стояла така сама хата, як і в Катеринці — тільки довкола неї не чатували чекісти. А в тій хаті…
— Де це?
— В Узині, на Білоцерківщині. Його Павлусем звуть.
— Павлусем… Як і мого двоюрідного братика, який помер вчора. То цей хлопчина не помре?
— Ні-ні, дитинко, він не помре! Йому зараз теж холодно й голодно, як і вам було, однак йому пощастить більше. Він виживе і полетить у Космос слідом за першопрохідцем.
— Тією дорогою, яку обрахував той дядько?
— Ні, його поведе до Космосу інший. Ось цей…
Знов змінилося зображення в просвітленні, й тепер Маратик побачив іншого дядьку, який малював на величезному аркуші паперу, пришпиленому до похилої дошки, невеличку ракету.
— Ага! Такий самий малюнок показував той дядько, який пообіцяв мені, що я полечу в Космос…
— Ні, дитинко, не такий. У того дядьки, як ти його називаєш, був малюнок великої космічної ракети, а цей розробляє невеличкі порохові ракети, що вбиватимуть ворогів на війні.
— Вбиватимуть на війні… — Маратик несподівано засумував. — Помирати ж так погано! Чому всі великі дядьки так хочуть вбивати?!
— Не всі, дитинко, аж ніяк не всі. Наприклад, той дядько, який сказав тобі про політ у Космос. Він же не проектує ракети для вбивства! Він проклав мирну трасу до зірок, яку нізащо не хоче паплюжити.
— А цей?..
— Я, дитинко, дозволяю людям вчиняти так, як вони захочуть. Це Я називаю свободою вибору. На людський вибір Я не впливаю… просто приглядаю за тим, щоб люди не винищили одне одного. Та жодні негідні вчинки людей не лишаються безкарними. Зокрема, цей дядько взявся проектувати ракети для вбивства інших людей? Взявся. За це він невдовзі буде покараний, а його плани до кінця не здійсняться.
— Як це?
— Він потайки мріє полетіти на Марс — це сусідня із Землею планета. Отже, цього не станеться. Отже, він таки виведе у Космос і ще ненародженого хлопчика, і того, якого Я тобі показав. Але на Марс полетить зовсім інша людина. І станеться це тепер значно, значно пізніше…
Просвіт знов затьмарився, тепер на його місці знов була непроглядна чорнота, розцяцькована блискучими крапочками. Маратик раптом відчув, наскільки втомився за останній час. І хоча йому дуже сподобалося лежати на гігантській долоні Бога посеред Космосу, він все ж таки скучив за рідними. Отож хлопчина попросив:
— Ну гаразд, Бог, я все зрозумів. Сподіваюся, ти пригледиш за хлопчиком, якого поведе у Космос інший дядько. А тепер зроби так, щоб я опинився у Вирії разом з матусенькою, з тіткою Катрусею, дядьком Гнатом і всіма їхніми діточками. З моїми рідними… Можеш зробити таке?
— Авжеж можу, дитинко!
— А там, у Вирії, добре?
— От зараз в тому сам переконаєшся.
* * *
Посеред Катеринки стояла заколочена хата, довкола неї пильнували чекісти. В тій хаті на нетопленій печі щойно замерз насмерть голодний маленький хлопчина. Тим не менш, на почорнілих губах застигла щаслива усмішка: очевидно, перед смертю він встиг побачити щось дуже хороше. Щось таке, про що мріяв усе своє коротеньке земне життя…
================================================
Тимур і Олена Литовченки. Художня історична епопея “101 рік України”. Книга Жахіття (1932-1938). Розділ “1933. Побачення з Богом”.
Дякую.
Дякую, чудово написано!
Вічна память. А тим хто без памяті не находжу огидного слова. Ганьба. Люди що ви хотіли почути від покидка в ці скорботні дні. Всі ви пропустили одну детель. Анти -Колорадос вилике прохання, ви це можете, зробіть. Дослідіть біограію “величайшего”, мені кажиться, що прадід його був в команді екеведистів під керівництвом Ягоди, а знаменитий дід точно був енкеведистом в другу світову війну , воно само цим хвалилося. Після тих спогадів яких я наслухався від мами і сусідів коли ще не було радіо і лампочки шлліча, я готовий рвати всих похуїстів типу піздідент, як тузік грелку. ТО ЩО ЛЮДИ ВМИРАЛИ НА ДОРОЗІ, ТО ЩО ЩЕ ЖИВИХ ЛЮДЕЙ ЗВОЗИЛИ В РІВ БІЛЯ ЦВИТАРА, ТО ЩО ЗАХОДИЛИ В ХАТУ, А ТАМ УЖЕ МАМА З ДВОМА ДІТКАМИ МЕРТВІ І БАГАТО ВСЯКИ ВИПАДКІВ. ЗАКАРБУВАЛОСЬ В ПАМЯТІ, ДО ГРОБУ, ОДИНА ОПОВІД ВОНА ЗАВЖДИ РОЗКАЗУВАЛАСЬ З НАЙБІЛЬШИМ ЖАЛЕМ. 1929 КІНЕЦЬ ЛИСТОПАДА ЗАЇХАЛИ В СЕЛО СТРИБКИ ДВОМА ПІДВОДАМИ НА ЧОЛІ З КАЦАПОМ (ЗАРАЗ РОЗУМІЮ ХТО ТАКІ 25 тисячники) ДО ОДНІЄЇ МОЛОДОЇ СІМЇ. ЧОЛОВІКА ПОСАДИЛИ НА ОДНУ ПІДВОДУ ЖІНКУ НА ДРУГУ І ПОЇХАЛИ З СЕЛА, А ВІСЬМИ МІСЯЧНУ ДИТИНУ В КОЛИСЦІ ПОВІСИЛИ В ДВОР НА ГРУШІ. А воно покидьок боїться образити кацапю. Я не пропуска сьогоднішній день жодного разу щоб не сходити до Михайлівського, а потом до музею Голодомору. Сьогодні я не піщов, огидно, піду завтра. Борімося поборимо. Андрій
Коротка пам’ять:
Що пам’ятають люди? Що пам’ятаєш от ти?
Як ми росли потроху, гралися, наче коти.
Матір, річку, бабусю, благословенні шістнадцять,
Перше ніжне кохання – і ковбасу по два двадцять
Думає партія думу, м’ясо наповнює соя,
Ми ростемо потихеньку, досі всі – з ковбасою.
Німці клепають “мерси”, чехи клепають “шкоду”
Партія ж нам забезпечує шмат ковбаси для народу.
Думку свою і свободу віддаємо не жалкуючи –
Хай багатіє Партія, крихтами нас годуючи…
Це написано давно, але нарід наш – однаковий, що був при совітах, що при регіоналах, і що тепер – при слугах…
Дашу ввечері заперли в клуню.
12 років було дівчині.
та родичі занадто голосно домовлялися про те як і коли будуть їсти сироту.
вона втекла вночі бо віконце було старе та не міцне.
потайки оминула чатових які не пускали людей в Бердичів бо добре знала місцевість.
вранці на вулиці її побачив знайомий майстер з заводу – колишній сусіда з їх села – і все зрозумівши не видав а пристроїв прибиральницею до свого цеха.
ось так вона й вижила в той клятий рік.
.
ти, хто збирався її з’їсти до весни не дотягнули.
це вона вже взнала після війни.
до 1955 вона боялася навіть на хвилинку завітати до села.
стара клуня і те вікно назавжди закарбувалися – а раптом знову?
Дякую.
Проблема памяти лежит гораздо шире, чем может показаться на первый взгляд. Новые технологии позволяют эту память стирать, форматировать, и переписывать, как угодно. Из шумерских глиняных табличек мы знаем информацию, которая была записана 5000 лет назад. А что прочитают потомки через 5000 лет о нашем времени – это большой вопрос. Как и то, останется ли вообще какая-то информация о дне сегодняшнем.
Якась неформатована інформація, безперечно, залишиться. Наприклад, графіті на стінах, колонах і т.ін.
Ну, якщо прийдешні покоління будуть судити про нас на підставі графіті, яке малює бидло з претензією на “мистецтво”, то це не набагато краще, ніж мати уяву про нас на основі коротких текстів на паркані, краще вже ніяких 🙂
Це вже зовсiм, навiть нема слiв…
Як президент вшанував пам’ять загиблих вiд Голодомору (перед тим прибрали усi лампадки, що принесли люди):
http://strelaua.com/index.php?option=com_content&view=article&id=19555:2019-11-23-21-20-56&catid=12:2010-06-04-12-08-40
Спілкуюсь з різними людьми на тему Голодомору вже багато років . Переважно чую від них ось таке .
Хохол , якому у 46-му було 6 років : голодуха була …. Їли мишей . Мама варила мерзлі шкарлупи від картоплі . То було саме смачне . Сиділи з хлопцями під мостом , чекали коли у колгосп на комору буряк повезуть . Та як та підвода по мості проїде , ми вискакували та дротяними гачками кілька буряків скидали . Бувало батогом по спині отримували , аж кровило . То ті буряки були нам взагалі , як м*ясо . Батько прийшов з фронту аж у 46-му , а у 47-му його на лісоповал на три роки загрібли . Бо купив десь два мішки проса для нас , а сусід його заложив … Вже аж за Брєжнєва наїлись трохи . Ото при ньому були гарні часи ….
В нього батька-фронтовика на лісоповал “загрібли” , а зв*язку з совком не проглядається . Батько у колгоспі за трудодні ще майже 20 років після лісоповалу вкалював , паспорт громадянина аж у 74-му отримав , а термін “Голодомор” хохол вимовити не здатний . Голодуха в нього . Баба його , хохлиця , теж згадує , як у 47-му подались на багаті села у Західну Україну , бо там “чомусь” голодуха не була такою лютою . Й вона нажерлась аж за Брєжнєва . Обидва цьогоріч за Зе голосували , щоб він повернув їм “канхветну хвабрику” . Та й з “братами” їм обом “ділити нема що”.
Маскаль : голод внизапна разразился . Визде ! В рассии тоже был . Но мы трагедии из этого же ни делаем … И вообще … мёртвых ни васкрисить … Нада с чистава листа всё начать . И ваабще это всё ваши фошизды са сваим Парашенкам придумали . Лбами нас сталкнуть хатят . С помащью Америки . А прастым людям дилить нечева …..