Як «дитина двох народів» обирала свою Батьківщину…
Телеглядачі добре знайомі з роботами минулих років ексмосковської сценаристки Тетяни Малахової. Адже саме вона придумала та написала кращі скетчі та монологи Євгена Петросяна та Вєрки Сердючки. Та сама Тетяна Малахова писала сценарії до багатьох серій популярних колись телесеріалів «Кармеліта», «Ранетки», «Черговий янгол». У Москві її кар’єра просувалася успішно та стрімко, і Тетяна спершу дуже тішилася, що покинула роботу вчительки російської мови у Донбасі та подалася до Москви, де для талановитої поетеси та сценаристки відкрилося значно більше можливостей…
…Сьогодні Тетяна Малахова живе в Києві та пише патріотичні вірші про Майдан, Революцію Гідності, про російсько-українську війну… Її творчість на устах в багатьох українців, а чи не найбільш популярним є звернення авторки до беркутівця «Здравствуй, мальчик за серым щитом».
Що ж спонукало пані Тетяну поставити хрест на своїй московській кар’єрі та переїхати з Москви до Києва? Чому людина, яка майже п’ятдесят років спілкувалася російською, зараз говорить тільки українською мовою? Чому Тетяна Малахова, яка має родинні корені і в Росії, і в Україні, усвідомила себе саме українкою? Та крізь що їй довелося пройти, аби зберегти любов до України? Разом з пані Тетяною шукаємо відповіді на ці запитання.
– Мої батьки, – розповідає пані Тетяна, – побралися на Донбасі, мама приїхала з Харківщини, а батько – з Уралу. Перші свої кроки я зробила в селищі Сахновщина (центр Сахновщинського району Харківської області), де жили родичі по маминій лінії. Згодом ми з батьками переїхали у місто Горлівка Донецької області, де й почалося наше зросійщення. У дитинстві я розмовляла українською мовою, але пішла в перший клас в російську школу. У нашій родині все було порівну: ми читали книжки українською мовою і водночас Росію шанували, бо там живуть батькові родичі. І ось так я виросла, можна сказати, такою собі дитиною двох народів.
…Пам’ятаю, як у шістнадцять років я отримувала паспорт і написала, що я українка. Мені тоді сказали, що яка я українка, якщо російською говорю. Я мала аргумент, що народилася в Україні, але була ще дитиною і таки піддалася на переконання.
Вчилася я на російському факультеті, викладала російську мову в школі. Мала повагу до українського, але в юні роки в моєму житті все-таки панувала більше російська мова та культура.
Але як опинилася в Москві, то в душі зародилася образа за українську мову. Коли ще працювала в школі, то купувала книжки одного з найвизначніших прозаїків українського «розстріляного відродження» Валер’яна Підмогильного. Але розумієте, що прикро: оті знання існували паралельно, я все знала, і навіть про голодомори мені бабуся розповідала, але жила звичайним життям. Я не розумію, чому ще тоді не змінилися мої погляди, не змінилося ставлення до життя, адже боротися ще тоді треба було…
…Коли їхала в Москву, то була абсолютно аполітичною людиною. Але саме там я вперше сказала, що я – українка. У моєму житті мала статися грандіозна подія: у мене мали купити сценарій до фільму, і не за малі гроші. Замовник сказав, що все добре, але потрібно ще внести одного персонажа – покоївку, яка має бути повія і «хохлушка». Я тоді запитала, чому і чи знає він, що я – українка. На що замовник відповів: «Какая вы украинка, говорите на русском, пишете на русском». І додав, що всі українки повії. Я запротестувала і – не віддала сценарій.
…Пригадую, мене ця історія так зачепила, що стала останньою краплею, яка просто перевернула мою свідомість. З того часу почала придивлятися, яке ставлення росіян до українців. Якщо людина мовчить, що вона з України, то все добре, але якщо починає доводити, що в нас своя доля, своя мова, своя культура, то кажуть: «Ти – бандеровець, що ти тут робиш?». На жаль, більшість українців, щоб жити там та заробляти, підспівують, що «ми – брати молодші».
…Одного разу моя дочка сказала мені, що Росія – не її країна. Вона вчилася на режисерському факультеті, але не вступила на акторський, хоч старанно ходила на курси. Причиною провалу стало те, що потрапила на іспит до українофоба Олександра Михайлова, який, почувши її промову, запитав, чи вона часом не з України. На що моя донька відповіла: «Так!». І він сказав їй «до побачення». Мовляв, свого українського акценту вона не позбудеться ніколи.
…Я тоді була сердита і відшукала сотні прізвищ українців, які зробили значний внесок у російське радянське мистецтво. Кажу навіть не про те, що ці люди підспівують Москві та українофобами стали, а про те, що ми віддали туди дуже багато талантів. І от саме після таких інцидентів, які сталися в моєму житті, я зрозуміла, наскільки сильно люблю Україну. Довго не думаючи, слідом за донькою сіла у потяг і переїхала жити до Києва. А потім переїхав син, який покинув роботу в московському театрі.
– А до української мови ви прийшли через війну?
– Щодо української мови, то тут мій шлях був дещо довший. Я довго була «какая разніца, на каком язикє гаваріть, ми ж всє любім Украіну». Але згодом зрозуміла, що якщо ти розмовляєш російською мовою, то твоя рука тягнеться до російської книжки, в Інтернеті ти шукаєш російське кіно чи кулінарні поради російською… Тобто ти живеш в «руском мірє». Якось мені зателефонувала моя колега з Москви, яка хотіла купити мій сценарій. Я вже тоді жила у Києві, уже йшла війна… Я сказала їй, що «ніякої співпраці з Росією, бо в нас війна, ви нас убиваєте». І вона мені почала говорити, що насправді я «часть Росії», бо говорю, думаю та пишу російською. І це також стало для мене поштовхом перейти на українську.
Завжди наводжу приклад Ізраїлю. Люди тисячі років по всьому світу були розкидані, але як берегли свою рідну мову! Ще за радянських часів у Ленінграді групу євреїв, які просто вчили рідний іврит, заслали в табори. Вони зберегли свою мову, і тому вбереглися самі. Мова – серце нації, адже доки розмовляєш рідною мовою, доти ти і живеш.
Ну і, звичайно, я не стала б, можливо, на цей шлях, якби не моя донька. Вона вирішила виховувати своїх дітей в україномовному середовищі. І попросила мене не розмовляти з ними російською. Мої внуки зараз дивляться телебачення та читають лише українською. Ми не ставили собі за мету заховати від них російські книжки, вони, звичайно, розуміють російську, але вважають себе українцями та ростуть справжніми патріотами.
Був іще випадок. Коли я поїхала в зону АТО, щоб почитати свої вірші, до мене підійшов хлопець і сказав: «Пані Тетяно, дуже люблю ваші вірші, але маю прохання – розмовляйте українською мовою». Я тоді була ще «какая разніца» і кажу: «какая разніца, главноє, что всє любім Украіну». Та він відповів: «Коли я був у полоні, як над нами знущалися! І мої кати розмовляли російською. Тож після звільнення з катівні я не сказав більше ні слова російською мовою». Після цього прохання я поступово почала вчити українську мову і розмовляти нею…
– Пройшовши увесь цей шлях усвідомлення, хто ви насправді, як зараз ставитесь до російськомовних українців?
– Як у собі раніше, я бачу в них відсутність самоаналізу. От дивіться, моя мама українка, але розмовляла російською. А чому? Та тому, що коли вона приїхала в Донбас, з неї сміялися, що вона українською розмовляє, казали: «Селючка!». Нам і ярлик нав’язали, що українська мова – це мова селюка. А от бабуся все своє життя сміливо та гордо розмовляла українською. Маємо погортати сторінки свого роду і подивитися, де і на якому етапі життя твого родича взяли за горло, і він став російськомовним. І про яку гідність може бути мова, якщо росіяни нас здебільшого зневажають, мають за людей другого ґатунку, «молодших братів» окраїни, а ми далі розмовляємо російською.
– Чи залишились у вас родичі в Донецьку? Які у вас з ними взаємини?
– Так, деякі мої родичі живуть на Донбасі. На жаль, вони майже всі сепаратисти. Ми й раніше мало спілкувалися, а з часів Майдану я з ними взагалі не контактую, бо коли почалася ця боротьба за гідність та незалежність у Києві, то вони її не підтримали. Мало того, вони мене засуджували, що я була на Майдані. А згодом, коли почалася війна, вони стали на бік сепаратистів та підтримали Росію. Але з часом, як мені розповіли, вони розчарувалися. Я називаю це шлунковим патріотизмом. От покликали ковбасою, і вони за Росію. Пожили рік-два – погано, прагнуть назад в Україну. Вони їсти просто хочуть! Завтра їх китайці можуть заманити локшиною, і вони й до них побіжать.
– Пані Тетяно, на цьогорічних парламентських виборах ви активно підтримували Ірину Фаріон. Чому?
– Ще коли була в Москві, то почула про Ірину Фаріон вперше з російських ЗМІ. У мене були великі очі: «Фашисти в Україні». Коли ж я слідом за донькою та сином повернулася в Україну, то вперше познайомилася з пані Іриною на сцені 18 лютого 2014 року. Я тоді прочитала свій російськомовний вірш, і дивлюся, на мене йде Фаріон. Я тоді подумала, що зараз вона зіштовхне мене зі сцени. Але вона підійшла і подякувала, що у вірші я згадала її земляка Романа Сеника, і заплакала. Коли я сказала, що з Донбасу, вона відповіла, що зі Львова і що Схід і Захід – єдині. З того часу ми товаришуємо. Я розвінчую міф про злу Фаріон і вдячна, що Ірина Дмитрівна також розвінчує міф про те, що всі на Донбасі – погані. Тобто коли я перестала бути «какая разніца», змінилось моє ставлення до Фаріон.
Я хочу сказати, що немає зараз «50 відтінків сірого», є лише чорне і біле. Якщо ти за Україну, за процвітання, за виживання, за долю, то ти не будеш засуджувати Фаріон, і вона не буде здаватись тобі дивною чи агресивно… Просто Ірина Фаріон йде на десять кроків попереду нас.
Колись я відкрила для себе дисидента Снєгирьова і написала про нього, оскільки він з Харківщини, мій земляк. І пані Ірина мені пише, що в юності читала його книжки. А я в юності зачитувалася Цвєтаєвою та Ахматовою. І дивіться, наскільки років Ірина Дмитрівна йшла вперед. Якби я та ми всі читали Снєгирьова в юності, то і війни не було б сьогодні. І нам не осягнути того, що вона зараз робить, усього масштабу її просвітницької роботи. Ми навіть сьогодні не можемо оцінити її як особистість. І я завжди кажу, що твоє ставлення до Ірини Фаріон і загалом до партії «Свобода» характеризує твоє ставлення до України та її відродження. Бо не можна бути трішечки вагітною, як не можна бути трішечки націоналісткою, а трішечки за дружбу з Росією, за російську мову. Бо російська мова удобрює Росію на українській землі.
– Тобто ви прихильниця «Свободи»?
– Ще тоді на Майдані мій перший крок до «Свободи» був спонтанний. Коли я виступала на сцені та читала свої вірші, то мені приходили погрози і в соціальних мережах, і на телефон. І в мене перша думка була – бігти до «Свободи», саме там шукати захисту. А після мого виступу мені прийшла есемеска від таксиста, який мене возить і має друзів у правоохоронних органах: «Таня, не з’являйся там і там найближчим часом, на тебе відкривають справу “за розпалювання міжнаціональної ворожнечі”. Але, дякувати Майдану, все перекреслили. Ще невідомо, скільки справ на нас відкрили б, і це лише за вірш.
А офіційним членом політичної партії Всеукраїнське об’єднання «Свобода» я стала на початку червня цього року. Скажу відверто, багато років тому я упереджено дивилась на це об’єднання і вірила ЗМІ. Мої погляди поділяла і моя донька. Але на Майдані і з початком війни ми побачили «Свободу» на власні очі. І наша думка мінялась кожного дня. Але ми були «зажахані» і не зізнавалися одна одній, що схиляємось до «Свободи»… Тільки цього року ми з донькою розповіли одна одній про свої погляди. І виявилося, що ще тоді, в 2014 році, кожна з нас намагалась вступити в «Свободу», але і їй, і мені заважала масова дискредитація, яка лилась на цю політичну силу.
…Я відкривала для себе «Свободу» завдяки неймовірній родині Іллєнків – митців і патріотів. Я відкривала «Свободу» завдяки незламній Ірині Фаріон, яка невтомно захищає мову і нашу незалежність… Її проект «Велич особистості» розгортає українцям невідомі сторінки історії і вже виховав тисячі патріотів…
Я відкривала «Свободу» завдяки боротьбі, життєвому шляху Олега Тягнибока, і була вражена історією його пращурів – виявляється, акт злуки між ЗУНР і УНР зачитав його прадід Лонгин Цегельський.
…Я відкривала «Свободу» завдяки героїзму і патріотизму Руслана Кошулинського, який навесні 2014 року в стінах Ради врятував країну… Я відкривала «Свободу» на 40-му з’їзді партії – він починався зі згадування кожного свободівця, який віддав життя за Україну…
Сьогодні, як і тоді, спекотної зими 2014-го, мені хочеться шукати правди і захисту в «Свободі», бо ситуація в країні ще страшніша, ніж серед палаючого Майдану… Радію, що моя донька поруч зі мною. Бо «Свобода» – це політична сила, в яку ідуть родинами!
– Як можете оцінити вибір українців на президентських та парламентських виборах?
– Я була, звичайно, в розпачі. Балотувався у президенти патріот, герой, який врятував Україну в парламенті. Я про Руслана Кошулинського, який зібрав Верховну Раду, щоби зберегти легітимність країни. Якщо люди цього не розуміють, то вони політично безграмотні. Нам треба краще навчати дітей у школі, щоб розуміли, що таке парламент, що таке Президент, і що взагалі було б, якби тоді Кошулинський не зібрав парламент… Це жах. І я не кажу про сепаратистів, я кажу про патріотів, які стояли на Майдані, і потім за Зеленського проголосували. На жаль, я знаю таких. Президентські вибори для мене були найбільшою трагедією цього року. Я не очікувала, що людина, котра пройшла Майдан, пішла під кулі, воювала в АТО, проголосує не за до себе подібного. Поляки обрали патріотів, країни Балтії обрали патріотів, чеченці обрали героя, чому ж ми обрали коміка!?
– Чому, на вашу думку, все це сталося?
– Я ще у 2014 році почала писати і волати у Фейсбуці, що у нас не ведеться пропаганда, що бракує інформації. Та й триста років окупації імперської не пройшли даром. І от ми за всі ці п’ять років повинні були в першу чергу відмовитись від усього російського контенту. Ми повинні були в школах проводити патріотичні заходи. Мені не подобалася, як кажуть, заслуга Порошенка, що ми не відчували війну. Це дуже погано, адже повинні були відчувати її кожної хвилини, бо наші діти, наші хлопці воюють на сході. Коли я приїхала перший раз з АТО і вийшла на вокзалі у Києві, де навкруги пісні, байдужі люди, у яких немає війни, у мене був такий шок, що мене трохи не знудило. І ось за ці п’ять років ми у старшого покоління затвердили оце «немає війни» і виховали так молодь. Коли почалася війна, деяким виборцям нашим було 14-17 років. Ви уявляєте, який це прошарок великий!? А в нас у школах навіть російськомовні заходи проводили про дружбу з Росією. А шкільні підручники… Я зверталася до ГрІнЄвІч, пересилала їй ці книжки, де пише, що Росія – це велика сусідня держава, і ні слова про те, що вона – окупант, ні слова про те, що вона катком іде 300 років по нашій культурі, по нашій мові, по нашій землі. Я не дивуюсь, що в нас такі люди обмежені, не дивуюсь, що в нас крадуть, не дивуюсь нашим негараздам, я вражена, що ми ще збереглися.
– Чи вважаєте ви, що останнім часом стало менше патріотизму?
– Такий сплеск був у 2014 році. Я після 18 лютого три доби перебувала в госпіталі. Люди день і ніч несли і подушки, і ковдри, і гроші. Тоді був такий підйом! А потім за ось ці п’ять років все це знівелювали. Якщо до влади прийшли ті, які начебто підтримували Майдан і які починають багатіти на очах, і коли ось ці статки їхні уже лізуть поза кишені, то й не дивно, що в людей опустилися руки. І я знаю багатьох, які голосували не так за Зеленського, як проти Порошенка. Нам сьогодні треба займатися пропагандою. Звичайно, що наша країна дуже хвора, але, знаєте, лікарів завжди менше, ніж хворих, так і зараз – менше патріотів. Але як лікарі рятують хворих людей, так і ми повинні сьогодні рятувати нашу хвору націю. Ви знаєте, я не настроєна песимістично. За Руслана Кошулинського проголосували понад 300 тисяч людей. Це сила люду! Якщо вони будуть працювати з людьми навколо себе, то я думаю, що на наступних виборах буде інший результат.
– У своїх віршах ви останнім часом активно порушували теми Майдану, Революції Гідності та російсько-української війни. Про що пишете і писатимете в майбутньому?
– У мене є серія трагічних віршів про Росію, що росіяни пішли війною, а є дуже гумористичні, у яких я показую справжню історію Росії. Взагалі я пишу про війну, про долю нашу… Що стосується моєї професійної діяльності, то в Україні останнім часом зняли кілька мелодрам за моїми сценаріями, написаними колись російською мовою. На жаль, сценарії комедій, фільмів про війну, написані українською, лежать у шухляді.
– Як, на вашу думку, здобути українцям перемогу «в тилу»?
– Потрібно згуртовуватись. Виходити на вулицю, вимагати, щоб телебачення було лише українське. Також нам треба братися за школу: передивлятися шкільну програму та виховувати патріотів. Адже є школи, у яких директори проводять патріотичні заходи і вчать дітей любити свою Батьківщину, а є школи, у яких панує російський дух. Патріотичній меншості в нашій країні потрібно не опускати руки, а гуртуватися та працювати у всіх напрямках заради панування нашого українського в Україні.
Розпитувала Лілія Чміль, часопис ВО «Свобода».