Дві зарубки

Дві зарубки.
Після мінометного прикриття ми зайшли до сепарів на позицію. Мали взяти язичка. Так, про всяк випадок. Хоча б щоб кваліфікацію підтвердити…
Накрили їх добре. Вже давно примітили цю місцинку, звідки (орієнтовно) міг стріляти снайпер.
Вгадали вірно. Одна з мін влучила точно в маскувальне перекриття, розколола навпіл стовбур дерева та покосила гілки зелені навколо.
Він лежав на боці, контужений але живий. Обережно забрали зброю, перевірили чи не здох і чи не замінований. Всяке може бути… Потім схопили під пахви та швидко потягнули до лісочку. На все пішло хвилини три – надто довго…
Вже за нейтралці перепочили в ярочку. Тут навряд будуть переслідувати, якщо взагалі ризикнуть. Де розтяжки, не знали навіть ми. Хто їх тут тільки не ставив. Але стежку, обабіч якої йшли на вихід, можна було вважати більш-менш безпечною.
Тим часом сволота прийшла до тями. Сіпнувся, лапа потялася до порожньої кобури АПС. Буг заспокоїв дурня ногою під ребра.
– Не сіпайся…
Той лише очиськами блимнув.
– Звання, підрозділ?
– Турист.
Жартує, скотина.
– Заблукав?
– Да. А че?
– ВС-8. Звідки?
– Охотник я.
Охотнік… До чого ти, сука мокшанська, охотнік?
ВС- 8* одна з найновіших снайперських гвинтівок. “Шахтарям” такі не дають. А ще “тільняшка”, піксель гарної якості. Новий.
Я витягнув ніж. В полоненого сіпнулася щока. І тільки.
– Режь!
– Ага. Добре… Як скажеш.
Буг тримав.
Ніж розпоров кітель, затріщала тканина, сепаратюга засіпався, коли я оголив його плече.
Не сепаратюга. Стовідсотковий “доброволець” з “братського” краю. Один з тих, кого тут немає.
– Бетмен, кажеш?
– Да. Колега…
– Який я тобі на..й колега, сука ти?! Чи я до тебе додому приїхав, стріляти?
– Ты не у себя дома. Ты своих братьев убиваешь…
– А ти ворогів, значить?

На це він промовчав. Буг переступив з ноги на ногу:
– Кіт… Маємо вирушати.
– Знаю. Чекай.
Мені було неспокійно. Щось тривожило. Щось бісило. Щось гризло з середини так, що хотілося битися об стіну, по землі кататися. Гарчати… Звідки така ненависть до полоненого? Що не дає спокою? Здається, такий як інші. Але ні…
Мов диявола зустрів, котрий дитиною прикидається.
– Дай-но… – я взяв в Буга гвинтівку.
Гарна.Патрон з Магнуму, 8,6 мм. В нас таких не знайдеш… Глушник. Дальність бою без глушника – до півтора кілометра.
Наші позиції за кілометр. Двоє загиблих за останній тиждень…
І тут вкололо розуміння, що ж так не давало спокою…
Дві бороздки на виході прикладу. Дві неглибокі царапини від ножа, акуратні, паралельні…
Як колись, в минулу війну, на дерев’яних прикладах СВТ.
Як зірочки на бортах літаків. Відмітини чиєїсь смерті.
Смерті українських захисників, пацанів з ближнього опорника…
***
Ми повернулися без “язика”.
Нехай Бог пробачить всіх грішників, котрім довелося вбивати… Вбивати тих, хто сам вбиває заради вбивства…
***
(фантазія, історія не для Міжнародного трибуналу чи цивільного Суду, тому що персонажі вигадані, місце події не вказано, заяви до СБУ не надходило… І розвідники своїх не зраджують.)

Василь Піддубний

і