День пам’яті жертв політичних репресій: чотири непересічних історії українців, що зазнали більшовицького терору

За період перебування в радянській окупації український народ пережив 17 хвиль політичних репресій та переслідувань, починаючи з 1920-тих років і завершуючи 1980-тими, допоки Радянський Союз не припинив свого існування. Жителів України винищували за соціальною, національною, політичною, релігійною, культурною ознаками. Скільки всього українців стали жертвами політичних репресій в роки радянської окупації достеменно не відомо, але це десятки мільйонів людських доль. 

Прямий підготував чотири історій про українців, які боролись з радянською системою, попри страх репресій.

Від Березілю до Сандармоху

Видатний український драматург Микола Куліш познайомився з легендою українського театру Лесем Курбасом в 1926 році у Харкові. Тоді вони ще не були “видатними” та “відомими”. Куліш — вчорашній ветеран Першої світової війни та учасник революції 1917 року сміливо входив в харківське літературне життя, яке вирувало навкруги літературного об’єднання ВАПЛІТЕ. Курбас — режисер-експериментатор, чиї творчі досліди критикували корифеї, на кшталт Саксаганського, приїхав зі своїм київським театром “Березіль” до Харкова на гастролі.

Новий час потребував нової драматургії, а отже, і режисури, уособленням чого на певний час стають Харків і творчий тандем Куліш-Курбас. Загалом зовнішність обох письменників по-експресіоністськи контрастувала: вишуканий, елегантний європеєць Курбас, який вдягався в костюми англійського крою, і трохи незграбний непоказний Куліш, звиклий довгий час носити одяг із чужого плеча, але обидва блискучі оратори, обидва фанати театру й, сьогодні можемо сказати, масштабні фігури свого часу. Увага до досягнень нової драми й експресіонізму, одного з провідних напрямів модернізму, також об’єднують ці фігури.

Наріжним каменем художнього методу Курбаса-Куліша стає відмова від наслідування-копіювання попередньої традиції, від комплексу меншовартості, дискурсу “рабськості”, на користь художньої свободи. Образ маски також є спільним для їхньої творчої манери, але це не стільки буквальне використання її як певного предмета (що бачимо в театрі dell’arte). Ідеться, скоріше, про «безлику маску»: вона розуміється не тільки як можливість вільного вияву актора, варіації, але й засіб задати певну модель поведінки, оскільки роль ґрунтується не тільки на імпровізації, але й імітації, повторюваності, типовості.

Однак, як і кожна п’єса, п’єса їхньою дружби та спільної творчості також мала кінцівку. На жаль трагічну. Першого арештувала Леся Курбаса – 26 грудня 1933 року. Проходив за сфальшованою справою так званої “Української Визвольної організації”. У квітні 1934 засуджений до 5 років таборів, перебув в засланні на Біломорканалі, згодом в карельській Медвежій Горі та на Соловецьких островах.

За рік, 1934 року відбудеться ще одна вигадана справа – “справа боротьбистів” у ній проходитиме велика кількість української інтелігенції, ще вчора багато з них було полум’яними прихильниками революції, ба більше навіть більшовиками (М.Хвильовий, М.Куліш, В. Сосюра), а тепер їх затаврували “українськими буржуазними націоналістами”, так радянська влада ще довго тавруватиме тих українців, які виступатимуть за її соборність та самостійність України. Куліша звинуватять у зв’язках з ОУН і “спецтрійка” НКВС присудить десять років таборів. Сидіти також доведеться на Соловках.

3 листопада 1937 року, Лесь Курбас і Микола Куліш будуть разом в сумнозвісному “Соловецькому етапі”: 1111 в’язнів ГУЛАГУ, з яких 290 були українцями розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії.

Засуджених роздягали до білизни, зв’язували, заклади в рот кляп, вантажили у грузові авто і везли до розстрільного полігону. Там їх ставили на коліна парами лоб до лоба, щоб зекономити набої й убивати однією кулею зразу вдвох. Так і судилось загинути двом друзями, двом геніям українського театру — разом, дивлячись одне одному у вічі перед фінальним пострілом чекіста.

Сандармох став місцем масового знищення української інтелігенції. В складі “Соловецького етапу” були розстріляні митці Микола Зеров, Марко Вороний, Валер’ян Підмогильний, професори-історики Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, письменник та міністр освіти УНР Антін Крушельницький та ще дуже багато українців.

До 1997 року дослідники робили припущення, що Соловецький етап був скинутий з баржі у Біле море. Проте ця версія спростована карельським “Меморіалом”, який знайшов справжнє місце убивства українських класиків, зокрема й Миколи Куліша. Зазначимо, що історик і активіст карельського “Меморіалу” Юрій Дмітрієв, який першим знайшов і повідомив світу про масові захоронення в Сандармохі, наразі сам переслідується російську владою і перебуває під слідством за надуманими звинуваченнями. Що вкотре нам нагадує — репресивна політика Росії не змінюються від кольорів прапорів і назви офіційної ідеології.

“Бандерівський стандарт” сталінських таборів

Після Другої світової війни “республіку ГУЛАГ” почали наповняти нові “громадяни”, яких було засуджено за так званим “бандерівським стандартом” – 25 років заслання. Більшість ув’язнених — це були вояки УПА та так звані “лісові брати” з країн Балтії.

Як згадував російський письменник Олександр Солженіцин, після того, як радянські табори наповнились “бандерівцями” та “лісовими братами” спокій встановлений розстрілами та знущаннями в таборах зник — табори наповнили люди з гідністю.

Першим повстанням в’язнів проти нелюдських умов концтабірної політики стало повстання Норильського концтабору, яке тривало з 26 травня по 4 серпня 1953 року. Згодом за ним вибухнули повстання в Воркуті та Кенгірі, що дали початок демонтажу системи ГУЛАГА.

Євген Грицяк народився 1926 року на Прикарпатті. У 16 років вступив до Молодіжного крила ОУН, яке готувало молодь до боротьби з німецькими окупантами. З приходом на Прикарпаття Червоної Армії, пішов воювати на 4 Український фронт рядовим солдатом. Був нагороджений медалями “За відвагу” та “За перемогу на Німеччиною в 1941-1945 роках”.

У 1945 році контррозвідка дізналась про участь Грицяка в ОУН. Отримав так званий “бандерівський стандарт” – 25 років таборів. Карався в Джезказгані, Норильську, Владимирській в’язниці, на Тайшетській трасі, в Іркутській в’язниці, Інті та Мордовії.

У таборах ГУЛАГу Грицяк постійно й активно протистояв сваволі табірної і в’язничної адміністрації, за що мав 42 дисциплінарні покарання і за три з них — по 1 рік закритої тюрми.

Уже весною 1952, коли Євген Грицяк ще був у таборі Караганди (Казахстан), у нього з’явилась ідея всегулагівського страйку, однак він розумів, що повна ізольованість людей, а головне всепроникний страх і виснаження в’язнів, роблять цю ідею нездійсненною, і вирішив провести таку акцію в своїй зоні, сподіваючись на те, що рух опору пошириться як ланцюгова реакція на інші табори. Під ту пору кількість таборів в СРСР і ув’язнених у них людей досягли небувалої величини, умови роботи й утримання людей були жахливими. Очевидно, що доведені до відчаю ще й жорстокістю та безкарністю адміністрації в’язні в багатьох місцях ГУЛАГу доходили того самого висновку — необхідно захисти свою гідність. У Караганді в’язні почали чинити спротив знущанням охорони й кримінальників. Наслідком цього в’язнів розвезли по різних таборах. Грицяк потрапив у заполярний Горлаг Норильська. Там руками в’язнів тоді будували Норильський гірничо-металургійний комбінат, вони працювали в копальні, а також будували місто. Горлаг складався з шести відділень, у кожному утримувалося по кілька тисяч осіб. У 4-му відділенні, куди спрямували Грицяка, було понад п’ять тисяч осіб. Коли в березні 1953 помер Сталін, усі сподівалися пом’якшення умов у таборах, однак у перші місяці адміністрація повелася ще жорстокіше (розпочалися розстріли непокірних і підозрюваних), що й призвело до повстання у всіх зонах Горлагу в травні. Грицяк очолив опір у своїй 4-й зоні. 25 травня 1953 року в’язні припинили роботу просто на будмайданчику, відмовилися повертатися в житлову зону. Три дні на будмайданчик не завозили їжу. Через три дні в’язні повернулися в житлову зону, де на знак солідарності з ними голодували ті, що залишалися в зоні. На роботу в’язні виходити відмовилися.

Спроби взяти в’язнів в одній із зон з допомогою солдатів з кийками і навіть офіцерів, які стріляли перед себе, не увінчалися успіхом — щільний натовп в’язнів учинив спротив, вступив у кулачний бій. Керівництво табору зміцнило охорону, але до якихось рішучих дій не вдалося. В’язні вимагали приїзду комісії з Москви й виконання їхніх вимог: припинити розстріли; скоротити робочий день до 8 годин, гарантувати вихідні дні; дозволити листуватися з близькими; вивезти із Заполяр’я всіх інвалідів; поліпшити харчування; зняти з бараків замки й ґрати, а з людей — номерні знаки; припинити катування на допитах і практику закритих судів; скасувати постанови ОСО (особливої наради) як неконституційного органу; організувати перегляд особових справ усіх політв’язнів. Ці вимоги Грицяк 6 червня пред’явив членам комісії, що приїхала з Москви. 9 червня 1953 року в’язням оголосили, що уряд задовольнив частину вимог, зокрема, в’язням дозволено відсилати 2 листи на місяць, а також мати побачення з родичами; установлюється 8-годинний робочий день і гарантуються вихідні дні; з бараків знімаються замки і ґрати, а із в’язнів — номерні знаки та інше.

Однак після цього не все обіцяне було виконане, зокрема, вивезення на материк усіх інвалідів і повна зміна керівництва Горлагу. Окрім того, розпочалися провокації. Страйк довелося продовжити. Тільки в серпні 1953, після масового розстрілу в’язнів 3-ї зони, опір був придушений.

У 1956 року Грицяка звільнили за постановою Комісії Президії Верховної Ради СРСР. Він виїхав на батьківщини, де працював вантажником та муляром, однак у 1958 році його прописку скасовано і чоловік змушений перебратись до Казахстану. А вже 1959 року Комісії Президії Верховної Ради СРСР скасовує попереднє рішення і Грицяка знову відправляють до таборів.

У 1964 році Воєнна колегія Верховного суду СРСР зменшила вирок до 10 років, що дало змогу Грицяку вийти на волю.Решту життя Євген Грицяк прожив в утисках і приниженнях радянської влади, попри те, що не брав участі в дисидентському русі.

В 1980 закордонне видавництво “Смолоскип” опублікувало його спогади про Норильське повстання. У 1990 Грицяк відвідав США та Канаду. Решту життя він прожив на Прикарпатті, видав кілька книг з практики йоги. Помер організатор першого повстання в ГУЛАГі у 2017 році, у віці 90 років.

Провів самоперепис власного народу

Юрій Османов народився в Біюк-Каралез, що в Бахчисарайському районі Криму у 1941 році. Його батько — Бекір Османов був партизаном, однак коли Крим “звільнила” радянська влада, ніхто не зважав на заслуги Бекіра, його з сім’єю депортували до узбецької Фергани.

Там Юрій виріс, згодом у 1965 здобув фах інженера-механіка в престижному радянському виші — Московському вищому технічному училищі імені Баумана. А вже за три роки отримав свій перший строк за участь в кримськотатарському русі, фактично строк за те, що він не соромився бути кримським татарином.

У 1970-тих Юрій Османов був змушений постійно змінювати місце роботи: Інститут фізики високих енергій, скляного заводу, завод азотних добрив, Підмосков’я, Азербайджан, Узбекистан.

У 1972 дисидент спільно з батьком проводить самоперепис кримськотатарського народу склав сім актів завданих народові депортацією збитків, склав позов кримськотатарського народу до Радянського Союзу, який направив до ООН та вищих органів влади СРСР.

У 1982 році знову заарештований за звинуваченням у складанні та розповсюдженні документів, “що ганьблять радянський лад”.

Дістав три роки позбавлення волі, покарання відбував у Якутії. Після покарання, запроторений у психіатричну лікарню, одним із доводів захворювання називалися винаходи Османов та схильність до написання віршів.

З 1987 – відновив активність у кримськотатарському русі. В 1989 році включений до Держкомісії Верховної Ради СРСР з проблеми кримськотатарського народу. В 1990 році створює Комітет у справах депортованих у Криму. В 1991 році виключений зі складу Комітету. В 1992 році перевозить у Крим сім’ю. Очолював кримську газету “Арекет”.

У 1993 році  жорстко побитий невідомим, від травм помер на наступний день.

Єдиний генерал, який був проти

Петро Григоренко народився 1907 в селянській родині на Запоріжчині. Навчався в реальному училищі на Далекому сході, згодом працював на залізниці в Донецькій області. Закінчив робфак, згодом навчався в Харківському політехнічному інституті та Московській військово-інженерній академії.

Службу розпочав саперному батальйоні, який займався знищенням церков, після знищення трьох храмів, відмовився виконувати так завдання і займався “будівництвом дерев’яних мостів”.

З 1939 року бере участь в боях на річці Халхин-Гол. За критику військової близькості Сталіна був понижений у званні. Звання полковника отримав лише в 1945, а звання генерал-майора в 1959. Пройшов всю війну, зустрів перемогу в Чехословаччині. Постійно мав проблеми зі СМЕРШем через критику військового керівництва. Мав низку нагород, зокрема найвищий радянський орден — орден Леніна.

Після війни працював у Військовій академії імені Фрунзе. У 1961 році виступив із критикою сталінізму та політики М. Хрущова. 1963 року створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що 1964 року був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964—1965 і 1969—1974 роках зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, був позбавлений роботи. Незалежна психіатрична експертиза, яку провів Семен Глузман, не дозволила подальше утримання в психіатричній установі. У травні 1976 року став членом-засновником Московської Гельсінської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню 9 листопада 1976 року в Києві Української Гельсінської групи.

Першою постаттю у дисидентському русі середини 1970-х років у Москві був академік, автор водневої бомби Андрій Сахаров. Влада не наважувалась його арештувати, тому, з метою ізоляції, його у 1973 році вивезли з Москви до Нижнього Новгорода. Там він перебував під наглядом КДБ.

У цей час генерал Григоренко стає центром дисидентства Радянського Союзу, координатором діяльності Української та Московської гельсінських груп. Оскільки радянська влада не була зацікавлена у виконанні нею гуманітарної частини Заключного акту Гельсінської наради, розпочалися репресії стосовно членів гельсінських груп.

Григоренка у листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер Петро Григорович на вигнанні у США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.