Уся соціологія вперто була проти Петра Порошенка. Послідовно. Її рецептори не давали йому жодних шансів. Ні при яких умовах. Крім Путіна. Але він нападати не збирався.
Ледве подолавши у першому турі адмінресурсом і сумнівними політтехнологіями Юлію Тимошенко, втікаючи від реальності, він вперто ніс свою голову на плаху. Під мантри вгодованих порохоботів, клептократичного двору і псевдоінтелігенції. Вона, як у забуті часи газети «Правда», писала гнівні заклики до виборців про «безальтернативність головнокомандувача» і проти «маріонетки – реального слуги корумпованого олігарха-втікача». Не характерно, до її освіченості, залякуючи суспільство «клоунадою, яка завжди в історії закінчувалась диктатурою, - як правило, чужоземною». Підозріло повторювала слово в слово свого президента.
Тепер нам з цим жити. Порошенку таки вдалося посіяти чвару в суспільстві: між абсолютно більшою частиною народу-виборців і тими хто піддався спокусам корупції, брехні, маніпуляціям і страху. Але він не зміг розколоти його на ворожі фракції. Як над цим не билися політтехнологи Банкової, фабрики ботів. На чолі з «5-м» і «Прямим». Зе переміг по всій Україні, за виключенням однієї області. Яка до цього була двигуном усіх Майданів. Ми стали ще більше єдині.
Політтехнологи президента разом із його філософами, спецслужбами не розгледіли суспільство, як силу здатну до ідеального супротиву. Ідеального шторму. Зруйнувавши в стратегії демократури конституційні системи стримувань і противаг, вони недооцінили постмайденних українців, котрі ненасильницьким, м’яким народовладдям виступили як противага у стримуванні повзучої узурпації влади однією людиною. Громадяни не піддались нав’язливому залякуванню війною, втратою державності з поразкою Порошенка. Як і спробам тотального їх підкупу і пропагандистському промиванню мізків. Фортеця, яку збудував президент, виявилась не опорою зовнішньому ворогу, а спробою встановити домінацію над українцями. Вони це розуміли. Мовчали. Чекали. І час прийшов.
Якась дивна одноголосність інтелігенції дратувала і лякає. Труять страхом соцмережі. Вона закликала всіх нас обрати менше зло: корупцію, нечестивість, несправедливість, псевдодемократію, нещирість, переслідування, залякування і невизначеність. Мінські угоди, як договір з Москвою про забуття Криму і переведення прямої, неспровокованої воєнної агресії Росії у громадянську війну між українцями. Найстрашніше, що просвічені не бачили процесу розпаду державності через розчинення в олігархії, перетворення її у гігантський дохідний холдинг на чолі з однією людиною. В оточені непотичної і кумівської сім’ї. Петро Порошенко тільки продовжив Януковича. Жодне з його рішень не призвело до відновлення суб’єктності української держави, територіальної цілісності, модернізації політичної системи, проведення реальних соціально-економічних реформ. Головне, президент Порошенко не шукав жодного реалістичного способу припинити війну. Головними захисниками України виступили добровольці, волонтери, Захід. Основна частина санкцій останнього, які зупинили Росію, були введені або до його президентства чи на його початку. Задля визнання Москвою своєї влади, вже президент Порошенко, потиснувши Путіну руку в Нормандії, вивів Україну із Женевських прямих переговорів між Вашингтоном-Брюсселем з Кремлем у задвірки дипломатії – Мінськ. Він зробив усе, аби ми забули про Будапештський меморандум, гарантованого підписами президентів ядерних держав, і п’ять років бився з нами за визнання єдиним легітимним процесом примирення з Росією Мінських протоколів підписаних колишнім президентом Кучмою і лідерами бойовиків-терористів. Як приватними особами. Він так і не зміг пояснити нам, чому Мінська декларація Норманської четвірки не була підписана ним, президентами Росії, Франції і канцлершою Німеччини.
Порошенко збудував власну державу – Рошен-Україна. У цьому вся суть проблеми. Ми не розвивались, бідніли, наші збереження в банках згоріли, іноземні інвестори масово покинули країну, торгівля, включаючи контрабанду військовими товарами з обох боків, з Росією розвивалась успішно, а в Криму до цього часу діє вільна економічна зона. «Крим». Не дивлячись на рішучу підтримку ще чинного гаранта Меджлісом, питання про внесення змін до Конституції щодо надання кримськотатарському народу національної автономії в незаконно окупованому Криму, навіть серйозно не обговорювалось. Хоча це могло би стати надзвичайно сильною асиметричною відповіддю на анексію українського півострова Росією.
Дві третини українців безпрецедентно віддали свої голоси за невідомого їм політика і державного діяча Зеленського. Це їхня перемога над Петром Олексійовичем Порошенком і його демонами. Розгром його імперії. Володимир Зеленський був лише інструментом у їхніх руках. Перед ним стоять неймовірні завдання і невідомі для нього стратегії. Важливо, не втопитись у цій шаленій любові народу, яка в будь-який час може викинути на нього киплячу лаву невдоволення.
Він між молотом і наковальнею.
Потрібно провести не лише аудит держави, її інститутів та відновити дію системи стримувань і противаг. Саме вона, суди, парламент, виконавчі адміністрації, правоохоронні органи і спецслужби, ЗСУ мають забезпечити рівність усіх перед законом, захистити права і свободи громадян і перетворити, таким чином, державу на ефективний механізм прогресу в їхніх руках. А ще – покарати винних, прощення яким неможливе. Президенту Зеленському, для формування стратегії здорової і сильної державності, яка буде опиратися на переважну частину суспільства, потрібно знайти правдиві відповіді на питання про «мирну здачу» Криму і Донбасу, розстріл Небесної Сотні, використання корупційних схем в корисливих інтересах політиків і державних бюрократів, розкраданні олігархами активів українців. Тут неможливо буде підписати компроміси і прийдеться діяти жорстко, відкривши непростий внутрішній фронт. Чи є для цього сили і амбіції у президента Зеленського, покажуть уже перші місяці після його інаугурації. Наприклад, чи поверне він в Україну людей Януковича стосовно яких є серйозні звинувачення у вчиненні тяжких злочинів і які роблять йому масово компліменти? Чи будуть проведені швидкі розслідування відносно злочинів, вчинених з підтримкою політичного режиму Порошенка і його оточення? Чи буде переговірний процес з Росією відбуватися за сценарієм Путіна-Медвєдєва в режимі «Стокгольмського синдрому»: воєнна автономія для Донбасу з політичною амністією для бойовиків і відмова від Криму в обмін на торгівлю, дешевий газ та гігантські інвестиції?
Ще десятки й десятки запитань у нас є до президента Зеленського. Ми будемо щодня задавати їх йому. Він наша надія, а ми його опора. До того часу поки він буде нас чути, діяти у наших спільних інтересах, битись за всіх і не думати про себе. Інакше – ми перейдемо в опозицію. Така його нова доля. Вже не Голобородька. А президента Зеленського, який, у будь-якому випадку, може здивувати світ!