Його вбили за синьо-жовту стрічку, пострілом у потилицю…
…Я залишався "на підвалі" і не знав, що зі мною буде. Хвилювався лише за свого старшого сина, хворого на синдром Дауна та прикутого до ліжка вже майже 20 років через зламаний хребет. Він залишився сам у квартирі після того, як мене схопили озброєні люди на вулиці, коли вийшов виносити сміття. Моя дружина змогла приїхати лише через добу в Донецьк, щоб його хоча б перевернути. Дружина також намагалася найти мене, але їй ніхто нічого не говорив.
Через кілька днів до мене прийшли люди, натягнули мішок на голову і завели в іншу кімнату, де почався "допит": насправді – тортури. Тортури були різного роду – побиття, підвішування, симуляція втоплення, використання електричного струму (я бачив людей, у яких у результаті цього зникали повністю геніталії). Одна з найбільш улюблених забав – це розстріли: людей періодично виводили на розстріл.
І під час цих тортур, коли на руках наручники, на ногах окови, а на голові мішок – тобі в руки ще дають дві гранати і кажуть: це твої гранати, там є твої відбитки.
Щоб щось дізнатися від мене – така мета, скоріше, і не ставилася. Це більше були якісь обвинувачення: ось ти стоїш на українських позиціях, ти виховав цілу плеяду учнів, які виїхали на вільну територію України і воюють проти "ДНР" тощо.
Після тортур я знову вчився ходити протягом кількох місяців.
Потім були "одиночні камери", "камери смертників" у підвалах уже донецької тюрми, пізніше була колонія. Все це відбувалося протягом двох років…
ВІД МОЛИТОВНОГО МАРАФОНУ ДО ПІДВАЛУ
Ці слова професора Ігоря Козловського про своє перебування у полоні в рідному Донецьку звучали в затишній кімнаті віденського Міжнародного інституту миру (IIP), як щось з іншого, нереального світу, вигадана історія якогось кримінального роману чи фільму жахів. Серед присутніх півсотні осіб, які прийшли на організований за сприяння посольства України захід, вочевидь, були і його віденські колеги. Їм і в страшному сні не снилося, що така доля може спіткати науковця в європейській країні. Якщо туди прийде "рускій мір".
Учасники зустрічі з Ігорем Козловським та Сталіною Чубенко, мамою замордованого бойовиками краматорського підлітка, слухають історії їх життя з широко відкритими очима, зрідка закриваючи їх і похитуючи головою. Відчуття, що місцями їм просто не віриться, що таке можливо.
Відомий історик і релігієзнавець Ігор Козловський розпочинає свою розповідь із того, що все, що він говоритиме – не пропаганда, а моторошна правда життя, свідком чого йому довелося стати.
Він нагадує, що Донецький регіон – його батьківщина, де він народився і виріс, де жили його батьки та батьки батьків аж до 18 століття, і що він гордиться своєю батьківщиною, яка є частиною України. Саме тому він може чітко говорити про те, як усе відбувалося на Донбасі, які настрої там були і є, які шляхи вирішення:
- Якщо говорити про події 2014 року, то приблизно з березня 2014 року вже було ясно, що відбувається щось жахливе. На території регіону почали з'являтися не відомі та не зрозумілі нам групи, які проводили мітинги сепаратистського характеру. Це, звичайно, викликало обурення у багатьох жителів регіону, були проведені потужні проукраїнські мітинги, які розпочалися ще в березні й у квітні, тоді ж були вже й перші вбиті, – ділиться спогадами про початок привнесеної та кривавої "руской вєсни" Ігор Козловський. – З цього часу розпочинається те, що ми називали молитовним марафоном – представники практично всіх християнських церков, а також мусульмани й іудеї збиралися у центрі міста, щоб молитися за мир і єдність в Україні. Цей марафон стояв тоді єдиний під українськими знаменами аж до серпня. За цей період часу багато його учасників були затримані, побиті та забрані "на підвал". Це відбулося тому, що в місті вже були представники різних бандформувань, які виступали з російськими лозунгами, були представники російських військ, які власне й взяли під контроль ситуацію в регіоні. Марафон перейшов із серпня у таке нелегальне перебування і тривав до листопада, допоки його останні учасники не були затримані.
Сам учений, автор близько 50 книг, залишався на той момент разом із хворим сином, якого не міг полишити в опустілому Донецьку, наповненому людьми зі зброєю та російською військовою технікою:
- Певний час я ще думав вивезти сина, але у січні 2016-го року я був заарештований. Ми були вдвох удома, я пішов виносити сміття – і до мене підійшли люди зі зброєю та сказали пройти з ними. У домі був проведений так званий "обшук". Нічого, зрозуміло, не знайшли, але практично все цінне з нього винесли. Мене ж привели у підвал, не пояснюючи причини мого затримання. Це був реальний підвал промислової будівлі, де люди лежали прямо на полу, або на залишках меблів, там були представники різних верств населення. На цій території практично всі люди були затримані незаконно, жодні обвинувачення щодо них по суті не висувалися. Але їх просто кидали в незаконні місця позбавлення волі – або ж це підвали, або концтабори на території міста, як наприклад, концтабір "Ізоляція", де вони могли перебувати роками. Про долю більшості тих людей, які були тоді у підвалі, й зараз нічого невідомо.
Заклики щодо звільнення авторитетного вченого з боку міжнародної спільноти, включно з листом Папи Римського до Путіна, не впливали на кремлівський режим. Лише через два роки, у грудні 2017 року, професор разом з іншими 73 полоненими українцям був звільнений у результаті обміну. Зараз він працює у Києві в Інституті філософії, відділення релігієзнавства. Але все його майно, всі засоби для існування залишилися на малій батьківщині, яка продовжує залишатися під окупацією і в’їзд куди йому закритий.
МАРГІНЕС ТА ІНДИФЕРЕНТНІСТЬ НА СЛУЖБІ КРЕМЛЯ
Президент IPP Ганс Свобода, який виступає в ролі модератора заходу, цікавиться: а рішення щодо ув’язнення Козловського – ініціатива місцевих сепаратистів чи ж там "російський вплив"? "Я бачив там справді дуже багато як російських військових, так і місцевих сепаратистів, які стали на службу у цих військових. Мене, як і більшість інших політв’язнів, арештовувало "МГБ", яке вважає себе наступником КГБ-НКВД. Їх курують офіцери російської ФСБ, вони там присутні, я їх там бачив. І на момент мого арешту керівником цього "МГБ" був громадянин РФ", – прояснює Козловський досвідченому австрійському політику "автономність" рішень у т.з. "ДНР".
А як щодо твердження про російську ментальність Донбасу, які там зараз настрої й чи є проукраїнське населення на окупованих територіях – на ці та інші питання зацікавленої австрійської публіки також із легкістю відповідає професор із Донецька:
- Донбас був регіоном поступового заселення. Особисто в моїй сім’ї говорили як російською, так і українською мовою. У 2014 році на території Донецької області було майже 69% українського населення, 30% – російського і 1,5% – грецького населення. Так, існували ці рухи, які потім стали сепаратистськими групами у т.з. "ДНР", але це був такий маргінес, який збирав 50-70 людей на мільйонне місто, – говорить Козловський. – Те, що були вкинуті ці ідеї, які потім були підкріплені грошима й зброєю – це зірвало той стабільний стан регіону, який ніколи і не думав, що він може належати якісь іншій країні, аніж Україні. Головним чином, це відбулося за рахунок населення, яке ми називаємо індиферентним: воно є у будь-якому регіоні й будь-якій країні – певна маса людей, яка живе одним днем і не ставить перед собою якісь смислові питання.
"ЛДНР" ЯК СРСР 1937 РОКУ
За його оцінками, з урахуванням того, що регіон покинули близько 1,5-2 млн людей, можна орієнтовно говорити, що наразі близько 20% людей на окупований територіях залишаються проукраїнськи налаштованими, ще 20% – зорієнтовані, з різних причин, на Росію. Ну, і залишається той прошарок людей, "які індиферентні, просто чекають завершення війни і хочуть повернутися в будь-який спосіб у той стан, що був до 2014 року, у той забутий рай":
- Там залишаються люди, які стоять на проукраїнських позиціях. Одні – активні й роблять якусь свою роботу, яку вони вважають за потрібне робити. Дехто – пасивні й чекають, коли Україна прийде. Такі люди, звичайно, все ще залишилися. Свої проукраїнські погляди вони висловлювати вже не можуть, бо це небезпечно для їхніх свободи та життя, адже там існує пряме переслідування за свободу слова, за свободу позиції, за свободу віросповідання. Треба розуміти, що на окупованих територіях зараз відбувається створення у міні-формі жорсткої тоталітарної держави зразка Радянського союзу 1937 року.
МАХАТМА ГАНДІ "РУСКІЙ МІР" НЕ ЗУПИНИВ БИ
В Австрії, як і в багатьох інших європейських країнах, достатньо панівним є підхід "умиротворення" у питанні гібридної агресії Росії проти України. Причому, без акценту на Росії, як агресорові, а, швидше, – із закликами до обох сторін помиритися та "уникати подальшої ескалації". Дещо в схожому руслі пролунали і запитання про те, що Україні варто робити, щоб у майбутньому прийти до миру, можливо, потрібні якісь "асиметричні кроки", адже "Україна військово відреагувала на конфлікт, який вона у військовому плані не може виграти". Як приклад, той же Махатма Ганді та його ненасильницький метод боротьби, пасивний опір.
- Україна не нападала на Росію. Це Росія анексувала Крим, це Росія ввела війська на Донбас. І якщо Росія піде, то, звичайно, конфлікт завершиться, – наголошує Козловський. – Приклад Ганді хороший, але в історії Індії була інша ситуація. Україна ж зараз є об’єктом агресивних дій сусідньої держави. І яким би ти не був Махатмою Ганді, ти не можеш ненасильницьким шляхом зупинити ту військову машину, яка рухається в Україну під лозунгом так званого "руского міра".
Інший важливий напрям, зазначив звільнений з полону бойовиків науковець, це – зусилля міжнародної спільноти з обмеження цих агресивних дій Росії по відношенню до України, Грузії та інших країн, "щоб вона не розглядала як свою територію, та не поширювала свій протекторат на ці країни".
І справді, тією "асиметричною", невійськовою реакцією на збройну агресію РФ з метою досягнення миру могло б бути саме посилення санкційного тиску Заходу на агресора. А не його послаблення – голоси щодо чого лунають в тій же Австрії…
ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ ЯК ЗЛОЧИН
- Ви знаєте, це страшно. І таке не повинно повторятися. Коли бачиш свою дитину при ексгумації, із зав’язаними за спиною скотчем руками, з футболкою, одягнутою на голову… ви знаєте, дружити якось не дуже хочеться, – відповідає на питання австрійців щодо перспектив "дружби" між українцями і росіянами мама краматорського школяра Степана Чубенка, замордованого через проукраїнську позицію бойовиками "руского міра".
Громадянка РФ Сталіна Чубенко під час зустрічі небагатослівна. Їй складно згадувати ті звірства по відношенню до сина, посмертно нагородженого волонтерським орденом "Народний герой України".
16-річний воротар юнацької футбольної команди "Авангард" із Краматорська Степан Чубенко разом із друзями брав участь у мітингах на підтримку цілісності України, що проводилися в його рідному місті, допомагав літнім людям під час обстрілів. У червні 2014-го підліток поїхав до друга у Київ, після чого повертався додому на поїзді через Донецьк, де і був затриманий бойовиками з бандформування "Керч" за жовто-блакитну стрічку на рюкзаку. Спочатку вони його побили, потім відвезли до Горбачево-Михайлівки, де після страшних катувань розстріляли. "Били ногами, поки сидів, зв'язаний, під комендатурою. Зуби вибили. Повели до берега річки. Руки скрутили за спиною скотчем, футболку – на голову. Кросівки з нього перед розстрілом зняли, мародери. "Керч" (позивний ватажка проросійського бандформування "Керч" Вадима Погодіна – ред.) вистрілив у потилицю. Всього п'ять пострілів…", – саме так страчували підлітка…
- Це дійсно дуже важко, коли дві країни жили поруч, родинні зв’язки були переплетені й вийшло так, що моя Батьківщина озброїла терористів, які вбивають українців.
Я прожила достатньо довго в Україні й ніколи не зазнавала якось насилля, ніхто не змушував говорити українською, ніхто не оплачував мені мою роботу менше, ніж іншим українцям.
Поки не налаштували людей проти України. Поки не стали говорити, що тут нібито якісь бандерівці й фашисти, які утискають проросійське населення.
Такі хлопчики, як мій Стьопа, народилися вже у незалежній Україні й вони люблять свою країну та стали на її захист, кожен у свій спосіб, як змогли, організовуючи проукраїнські мітинги, показуючи всьому світу, що Краматорськ – це Україна.
Але виявилося що любити Україну – це злочин.
І ось із Києва, де, на думку ополченців, живуть "бандерівці", він повернувся живим і здоровим, але з Донецька, де були на той момент "визволителі", він, на жаль, не повернувся…
Я не знаю ні одного випадку, коли б неповнолітня дитина попала до української армії й не вийшла б звідти на свободу.
І те, що говорили про "розіп'ятого хлопчика" – ми не знаємо ні прізвища цього хлопчика, ні його батьків ніколи не бачили. Але ось я тут, перед вами – мама тієї дитини, яка потрапила в руки тих фашистів, які його по-звірячому замучили. Причому, тиждень знущалися та мучили. П’ять пострілів у неповнолітню дитину. Переконати його ніяк не змогли, єдине, що змогли – вбити фізично…
Мама замордованого хлопчика також не може зрозуміти ще й наступну позицію своєї Батьківщини за паспортом: "Мені позиція Росії не зрозуміла. Громадянин України на території України здійснив убивство неповнолітнього громадянина України. І втік до Росії. Україна потребувала видачі кримінального злочинця. Чому його ховають?".
* * *
Хочеться сподіватися, що ті жителі австрійської столиці, які прийшли на захід в Інституті миру 11 грудня, полишили його вже дещо іншими. З певною дозою вакцинації від отрути російської пропаганди та з кращим розумінням як суті трагедії на Донбасі, так і жахіть, які несе "рускій мір" та бажання Путіна "захищати російськомовне населення". У подальшому гості з України за сприяння українського диппредставництва провели також і зустрічі в австрійському парламенті.
Україні справді не треба займатися пропагандою у питанні висвітлення подій на Сході України, а варто показувати лише реальність і правду. І потрібно частіше говорити про таких людей, як Ігор Козловський і Сталіна Чубенко, та проводити їх зустрічі з міжнародною громадськістю. Адже вони, на відміну від батьків "розп’ятого хлопчика" чи міфічних жертв полону "укрокарателів", існують. І, на жаль, їх аж занадто багато.
Василь Короткий, Відень
