Андрій Лоза, одна зі свободівських легенд Революції гідности, перший ув’язнений під час вогнехрещі на Грушевського. Донецький націоналіст – один із останніх залишав палаючий Будинок профспілок, виносячи радіоапаратуру. Навесні по нитці комплектував матеріально-технічне забезпечення для батальйону «Січ», що тільки починав формуватися. Воєнна прес-служба ВО «Свобода» вирішила поспілкуватися із мешканцем Бахмута про його війну та пульс прифронтового міста.
З чого почалася твоя персональна війна?
Я приїхав на революцію 1 грудня, навіть встиг взяти участь у першій спробі повалення Лєніна і отримав від «беркутів» так, що на моїй голові шапка промокла кров’ю. Тоді, після побиття студентів, приїхав із Бахмута разом із активістами «Нарфронту». Для них це була одноденна акція, а я лишився на Майдані до 19 січня безвиїзно.
Ти був учасником та очевидцем, мабуть, усіх гострих подій, що відбувалися на Майдані. Розкажи про вогнехрещу.
Мене стягнули з обгорілого автобуса і 5 годин перевозили з одного райвідділка до іншого. Останні переміщення – з Деснянського відділку в ІТТ, а звідти у Шевченківський райсуд, який виніс мені 60 діб арешту. Так сталося, що із них я просидів у СІЗО лише 10 днів. За домовленостями між владою та опозицією в той час активістів почали відпускати. В обмін на звільнення адмінбудівель та розблокування вулиць. Тоді суд змінив мені запобіжний захід на нічний арешт, тож мусив переїхати після СІЗО в Бахмут. Але до Києва продовжував приїжджати на слідчі дії і водночас на Майдан.
Останній суд у мене відбувся у день «мирного наступу». У мене було 4 томи справи, в якій мене змальовано бойовиком у броніку, шоломі і з гранатою. Я тоді таких речей навіть не бачив. Однак мою справу закрили, як і частину інших кримінальних проваджень щодо активістів.
Ти згадав «мирний наступ»…
Я приїхав на акцію вже «вільною людиною», коли суд визнав мене невинним. Тоді й одягнувся, як було написано у моїх матеріалах, але було вже запізно. На Садовій скомандували відступати, а ненавчені перелякані люди замість того, щоби вести оборону і відступати, просто кинулися бігти. На верхній барикаді по Інститутській людей охопила суцільна паніка. Натовп зніс мене на колючий дріт. Якось я вибрався і вирішив переміститися в метро. Та коли на пероні побачив, як майданівські сотні пакуються у вагон останнього метро, повернувся на Майдан.
Лишався у Профспілках разом із Андрієм Рудзевичем, який охороняв усю апаратуру прес-служби партії та радіо «Голос Свободи». Зрештою, після початку штурму й підпалу будівлі з охопленого димом приміщення разом виносили майно організації. Надворі нам допоміг батько побратима, який закликав свого друга – київського стоматолога Святослава Прохорова «Дантиста», що згодом у складі 25-ї аеромобільної бригади сформував два сучасних пересувних медичних кабінети – витягти нас.
Ми були обвішані рюкзаками і торбами, йшли з Майдану і напоролися на зграю «тітуханів» із битами в районі Софійської площі. Якось автоматично сказав їм: «Пацани, всьо нармальна», і вони пройшли повз, не зачепивши. Авто нас підібрало неподалік міліцейського главка, а вже наступного дня дізналися, що буквально за хвилин 5–10 після нашого від’їзду там відбулась стрілянина, в якій вбили журналіста В’ячеслава Веремія.
Що для тебе стало кінцем революції?
У березні до мене приїздили хлопці з Лиманського району, просили допомоги у зв’язку з дуже загостреною ситуацією. Вони могли забезпечити захист від «сепарні» власною групою у 20 осіб – потрібна була зброя. Тоді Парубій відмовив, сказав, що і так все буде добре.
Пізніше я зліг із пневмонією. А після лікування вернувся в Бахмут.
Яка там була ситуація? Схоже на процеси в Слов’янську?
Ще 6 квітня ми виставляли намет та роздавали агітацію. Тоді прийшла група людей на чолі з колишнім одногрупником, що мав військовий досвід. Почали погрожувати зброєю і розтрощили намет. На цьому агітаційна робота в місті згорнулася.
Їздив моніторити ситуацію в районі складу зброї у Володарці – це 30 км від центру Бахмута. Тоді там все було серйозно: стояв «сєпарський» блокпост, купа народу в камуфляжах зі зброєю. Із них половина точно не місцеві. Військова частина у місті зазнала нападів. Але там стояв 3 полк спецназу, тож їх відбили.
На початку травня я поїхав у Київ на лікування. На трасі вже стояли сєпарські блокпости. Потім дізнався, що в ті самі дні в полон захопили наших свободівців.
У лавах Січі
Після цього ти приєднався до батальйону «Січ»?
Не зовсім, він лише формувався. У лікарні дізнався про початок створення «Січі». Тож я приєднався до роботи. Було дуже багато завдань – це і анкетування, і документообіг, і матеріально-технічне забезпечення. Пам’ятаю, що дуже багато допомогли університети КПІ і Шевченка, зокрема, вони забезпечили комплектами постільної білизни.
29 червня, незважаючи на мої «гріхи» минулого, я офіційно став до лав МВС, де продовжив займатися тим, що й раніше.
А ще ти встиг взяти участь у місцевих виборах…
Восени я балотувався по мажоритарці. В окрузі мав 9 конкурентів, серед них «мери» Лиману і Сіверська, Клюєв, син міського голови Бахмута. Я набрав 7% – працював дуже багато. Із вдячністю згадую те, як відгукнувся на прохання мій брат Сашко (Чирцов – за півроку загинув у Пісках). Він спеціально приїхав з Полтавської області і працював просто блискуче. Після виборів він ще повернувся у Полтаву, а тоді з середини грудня поїхав у Карпатську Січ.
Також у мене була чудова команда в Лимані. А ще цікаво, що під час кампанії мені допомагали переселенці – я попереджав, що не маю чим платити. Вони казали: ми знаємо, що це треба робити, щоби місто не стало «сєпарським», і працювали дуже ефективно.
Загалом були екстремальні вибори. Під час агітпоїздок ми не завжди знали, чиє село проїжджаємо.
Вибори у Бахмуті 2014
А чим зараз дихає Бахмут у політичному плані?
Зараз ситуація у місті така сама, як була до війни. Навіть очільник міста той самий – у кріслі з 1990 року. А останні вибори до міськради були у 2010 році. Колись перелякані «регіонали» нині ходять неляканими – їм зручно, бо вони з усіма можуть «парішать».
З’явилися нові рухи, громадські активісти, зокрема вони проявили себе під час торгівельної блокади.
Моє завдання – якісно провести кампанію за єдиного кандидата від націоналістичних сил. Думаю, що це буде Руслан Кошулинський. Як військова людина та досвідчений політик він має бути близьким для мешканців нашого району, адже вміє відстоювати інтереси нації не лише як людина в краватці, а і як людина зі зброєю, до того ж – з артилерійською.
Прес-служба ВО "Свобода"