Він киває. Дозволяє мені розповісти історію Ясіра Арафата, який піднявся на борт торгового корабля «Атлантис» під захистом 2 500 французьких, американських та італійських солдатів. Погоджується, щоб я розповів тим, хто готовий слухати, про цю ідею корабля для Маріуполя в супроводі національних чи міжнародних воєнних сил. Невже те, що ми зробили для палестинців, не можна зробити для цих справжніх героїв, які зараз гинуть за нас, приречені на муки в підвалах «Азовсталі»? Знову проблеми зі зв’язком. Розмова стає уривчастою. Я знаю, що мені треба зробити.
— Усі ми тут дивимося в очі смерті. Але наші життя не мають жодного значення. Важлива лише Україна. Треба, щоб Україна перемогла. Заради цього ми повинні триматися. А потім загинути. Заборонено лише одне: поступитися, скласти зброю. В Україні багато ліній фронту, де наш приклад вселяє мужність. Ми не маємо права забувати про це. Наша роль історична.
Я заперечую: герої постають не для того, щоб померти. Вони можуть принести своєму народу більше користі живі, аніж мертві. Він погоджується, але, здається, неохоче.