— Ви були у бункері. Там було важко, але, мабуть, це і врятувало ваше життя?
 
— Перебуваючи в бункері, ми всі шкодували, що туди потрапили, адже ми не мали можливості вийти. Територією заводу при нормальних дорогах добиратися до найближчих прохідних — це 15 хвилин ходьби. Але під час обстрілів, коли ти не знаєш, у яку точку прилетить наступний снаряд, це дуже ризиковано. Йти територією заводу з дітьми під постійним бомбардуванням — брати на себе відповідальність за їхнє життя. Ми не наважилися. Тож чекали на евакуацію. Але після того, як побачили, що місто знищене, згоріло, зрозуміли, що два місяці ми були хоч якось, але захищені.