...демонів минулого в нас лише два. Перший - це демон постколоніалізму. Його вигадала українська гуманітарна інтелігенція, яка по Шевченку творила наратив сучасної української нації і досі прагне монополізувати самоусвідомлення українства. Квінтесенцією цього наративу можна знайти у відомій формулі: "Геть від Москви!" (десь до початку 18 століття вона напевно мала б звучати як "Геть від Речі Посполитої!").
Таку історію дійсно не можна читати без брому. А також без відчуття ресентименту, який звільняє від відповідальності за власні невдачі та помилки. Замість шукати причину наших поразок у собі, тверезо оцінювати можливості самореалізації (чи навіть виживання) у конкретно-історичному контексті та пишатись об’єктивними звершеннями, колоніальний наратив культивує відверту ненависть та приховану заздрість до тих, кому вдалося. І не важить, це "вдалося" стосується побудови імперії, власної національної держави, модернізації чи вступу до перспективних альянсів...
... Не даремно Ніцше називав ресентимент "мораллю рабів", який спонукає їх до повстання, яке ніколи не перетворюється на справжню революцію, бо в ньому домінує прагнення помсти, а не творче прагнення "нового початку". Бо "новий початок" можливий лише через внутрішнє визрівання, дорослішання, усвідомлення усієї складності світу та перебирання на себе відповідальності за власну долю. А не перманентне нарікання на "підступних москалів", "пихатих ляхів", "цинічний Захід" чи "хахлів-малоросів". На жаль, "постколоніальний синдром" - це живильне середовище українського ресентименту. Наша перша гамівна сорочка, яка не дає нам злетіти у майбутнє.
Наша друга гамівна сорочка - це невідрефлексована спадщина УРСР. Сьогодні, коли минуло 30 років після проголошення Декларації про державний суверенітет України, коли виросло покоління, яке чуло про "совок" тільки з чужих вуст, на часі відкинути емоції та спробувати усвідомити та прийняти нашу радянську спадщину.
...комуністичний режим не дорівнював нацистському. Бодай тому, що СРСР 1920-х, 1930-х, 1940-х, 1950-60-х та 1970-80-х був кардинально відмінним. І бодай тому, що в Україні він лишив по собі не суцільні руїни та окупаційну владу, як це трапилось в Німеччині 1945 року, а індустріально розвинуту країну з порівняно доброю інфраструктурою та низкою проривних технологій у ВПК, космічній та авіаційній галузях, атомній енергетиці, автоматизованих системах управління та медицині. Навіть у гуманітарній сфері, де українці відчували себе найбільш упослідженими (якщо "антисоветчик" Йосип Бродський на початку 1970-х змушений був емігрувати з СРСР, то Василь Стус того ж 1972-го почав своє сходження на табірну Голготу), Україна мала Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні, який у 1970-80 видав досі неперевершений за обсягом 11-томовий Словник української мови (що за охопленням словникового запасу на 15 тисяч слів перевершував "Словарь современного русского литературного языка" (1950-1965)
...Радянський режим збанкрутував не тому, що він був аморальним чи злочинним (хоча в окремих проявах він був саме таким). Історичний розвиток загалом не надто корелюється етичними імперативами. За часів "застою" СРСР втратив свою вітальність, присів на нафтодолари, відмовився модернізуватися і програв змагання за майбутнє.
Радянський режим не стратили як злочинця - він помер через старість. Лишивши своїм спадкоємцям не найщасливіші спогади (які згодом не раз вибухали жахливими історичними відкриттями), але цілком пристойну спадщину. І саме тому в Україні за всіх потуг неонаціоналістів провалюється спроба "засудити комуністичний режим", як був засуджений нацистський режим у Німеччині.
Якщо ми хочемо злетіти у майбутнє, ми маємо нарешті поховати небіжчика УРСР, а не постійно розривати її могилу, живлячи танцями на її могилі...
Тільки прийнявши радянську спадщину як свою (а не колоніальну, накинуту зовні), ми будемо спроможні дати їй раду....
Автор лише у 1989 році закінчив фізико-математичну середню школу № 145 м. Києва (тепер Київський природничо-науковий ліцей № 145).
У 1993—1995 роках працював на посаді секретаря-референта Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка)...
Що він знає про совдепію?! Як каже моя мама:"Синку, ти ще не бачив смаленого вовка!" Подальша біографія тіпочка — типова кар'єра агента впливу.
p.s. Мого дядька під час війни на вулиці Києва схопила німчура і відвезла на розбудову їбучого фатерлянду, а коли він повернувся інвалідом, то любімая сов. власть заборонила йому проживання в Києві. Він прожив все життя в Тарасівці, там одружився, виховав дітей, там і помер, Царство йому небесне.
Таку історію дійсно не можна читати без брому. А також без відчуття ресентименту, який звільняє від відповідальності за власні невдачі та помилки. Замість шукати причину наших поразок у собі, тверезо оцінювати можливості самореалізації (чи навіть виживання) у конкретно-історичному контексті та пишатись об’єктивними звершеннями, колоніальний наратив культивує відверту ненависть та приховану заздрість до тих, кому вдалося. І не важить, це "вдалося" стосується побудови імперії, власної національної держави, модернізації чи вступу до перспективних альянсів...
Наша друга гамівна сорочка - це невідрефлексована спадщина УРСР. Сьогодні, коли минуло 30 років після проголошення Декларації про державний суверенітет України, коли виросло покоління, яке чуло про "совок" тільки з чужих вуст, на часі відкинути емоції та спробувати усвідомити та прийняти нашу радянську спадщину.
Радянський режим не стратили як злочинця - він помер через старість. Лишивши своїм спадкоємцям не найщасливіші спогади (які згодом не раз вибухали жахливими історичними відкриттями), але цілком пристойну спадщину. І саме тому в Україні за всіх потуг неонаціоналістів провалюється спроба "засудити комуністичний режим", як був засуджений нацистський режим у Німеччині.
Якщо ми хочемо злетіти у майбутнє, ми маємо нарешті поховати небіжчика УРСР, а не постійно розривати її могилу, живлячи танцями на її могилі...
Тільки прийнявши радянську спадщину як свою (а не колоніальну, накинуту зовні), ми будемо спроможні дати їй раду....
У 1993—1995 роках працював на посаді секретаря-референта Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка)...
Що він знає про совдепію?! Як каже моя мама:"Синку, ти ще не бачив смаленого вовка!" Подальша біографія тіпочка — типова кар'єра агента впливу.
p.s. Мого дядька під час війни на вулиці Києва схопила німчура і відвезла на розбудову їбучого фатерлянду, а коли він повернувся інвалідом, то любімая сов. власть заборонила йому проживання в Києві. Він прожив все життя в Тарасівці, там одружився, виховав дітей, там і помер, Царство йому небесне.
Оновити