Знаєте, для нас залишилося – вижити. Та і виїхати ми не могли. Були тоді «сірою зоною», проїзд був закритий», – під цей монолог мами Марії дівчинка Сабріна пускає гіркі сльози. Це той момент, коли дитина усвідомлює усі труднощі, які спіткали її родину. Тут. У Павлополі. На війні.

«Тато наш і Сабріна кожен вечір лягають спати. І вона навчилася читати молитву. Отче наш вона знає. І вона просить кожного вечора, аби закінчилася війна і до нас снаряд не прилетів, поки ми спимо. Я вважаю, що для п’ятирічної дитини, коли вона це почала робити, це, як би…», – задумалася жінка, – «Може й молитва – це добре, не сперечатимуся, але кожного вечора лягати спати й просити, аби не прилетів снаряд це, напевне, перебір», – якось уже ствердно каже нам Марія.