Історик Микола Литвин у інтерв’ю з Романом Коржиком для видання Syla.news розповідає про маловідоме в нашій публіцистиці примусове переселення українців із земель Закерзоння, пояснює, чому це відбувалося та говорить, що робити далі з нашими територіями, які сьогодні перебувають у складі Польської держави.
 

 
Перед операцією «Вісла», був такий епізод в українській історії, коли наших земляків виселили із земель Закерзоння. Розкажіть про цей епізод співпраці польської та радянської провладних структур.

Трагедія депортації українців в 40-х рр. ХХ століття в історії залишила невиправні сліди, рівно як
 
депортації німців, поляків, кримських татар, греків. Близько 400 тис. українців було депортовано радянською владою з Західної України до Сибіру, ще більшу кількість у формі етнічної чистки було вивезено спільно комуністичними режимами СРСР і ПНР з територій нинішньої Польщі.

Якщо говорити про обгрунтування першого і найбільшого етапу – т. зв. “обміну населенням” між ПНР і УРСР, то він був викликаний передовсім загальною ситуацією в Європі та перевагою сталінської національної політики у східній її частині. Переміщувались величезні маси люду, їхали звідти, де вони “не мали” мешкати, і українці-“забужани” разом з поляками-“кресов’яками”3 стали лише доповненням до цілої низки депортацій. Власне, тому на сьогодні не є відомо з документів про головних ініціаторів трансферу. Як приклад подамо лише одне з загальних висловлювань Болеслава Берута, що характеризує тодішнє ставлення польської і радянської влади до цієї акції: “ Українці були відірвані внаслідок штучного поділу від матері і тепер повертаються до неї. Натомість Польща позбулася постійного неспокою, зовнішніх непорозумінь. Це засада загальноєвропейського миру.” Тож, за договором віл 9 вересня 1994 р., підписаного в Любліні М. Хрущовим від УРСР та О. Моравським від ПКНВ4 , українці і русини мали виїхати