Всі хочуть мир.
Проте різні люди прагнуть різного «миру», і прийнятний для одних «мир» може бути загрозою небуття для інших.
На українських телеканалах (українських здебільшого лише за юрисдикцією, не за метою і змістом) багато говорять про необхідність встановлення миру «на сході України», щоб не гинули і не страждали люди.
Щоб не гинули і не страждали люди це наразі головний рефрен.
Наразі кожному корисно дати собі самому й іншим відповідь: який саме мир, за яку ціну, на який час і для чого, чи дасть він нам безпеку і добробут, чи дійсно більше ніхто не загине?
Бо звичайним станом людства була і залишається війна. Змінюються форми і способи війни, мир зазвичай лише перерва між війнами. Більш чи менш тривала, однак лише перерва.
Для України так само.
Тому маємо відповісти собі на кілька принципових питань.
З ким саме мир? Агресором, джерелом війни є Московія. Є і буде, доки зберігатиме свій імперський формат. У Московії нема іншого способу зберегти своє імперське буття ніж війна, зокрема і насамперед підкорення України, знищення України як окремої від Московії сутності, як суб'єкта. Встановити мир ми можемо лише з нею, аж ніяк з її агентами і поплічниками. Тому кожен, хто говорить про мир без наголосу, що це мир саме з Московією, є її агентом.
В який спосіб мир? Мир з Московією можливий лише у два способи: або ми фактично погоджуємося на її умови, або маємо достатню оборонну могутність, через яку вона не наважиться на продовження війни через неприйнятні для себе втрати без впевненості в перемозі.
За першого варіанту, за погодження на умови Московії війна для нас не припиниться, просто ми братимемо участі у цій війні вже на стороні Московії проти інших. Воюватимемо і нашими ресурсами, і нашими людьми, сьогодні в Сирії, завтра в інших землях. І так само будуть гинути наші люди, гинути вже за чужі нам цінності, за чужі нам інтереси. Ми отримаємо інших ворогів, ймовірно більш могутніх, ймовірно більш небезпечних, ніж нинішня Московія. Будуть і людські втрати, будуть і страждання.
За другого варіанту потрібно воювати. Воювати у всіх вимірах: просторовому, економічному, ідеологічному, інформаційному. Визнавати, що це війна, і діяти як на війні. Втрати будуть, однак вони будуть і у разі нашої капітуляції.
Тому визначальним питанням є: заради чого мир?
Якщо заради вільного буття, якщо заради свободи, добробуту, безпеки, то такий мир можливий лише у разі нашої перемоги. Перемоги, яка неможлива без військової могутності, без збройної складової, без рішучості боротися попри всю небезпеку.
Така перемога може ґрунтуватися лише на нашій внутрішній силі, на ефективній економіці, на згуртованому спільними цінностями і принципами спільного життя суспільстві. На суспільстві, яке протиставить імперському примусу свободу і усвідомлену відповідальність. Така перемога не буде одномиттєвим актом, така перемога буде процесом постійного виборювання свого права на життя, на свободу, на добробут.
Ми маємо перетворитися на український Ізраїль. На політичну націю, готову і створювати, і воювати. На вільне і водночас мілітарне суспільство.
І оскільки нинішнє урядування не спроможне і не готове діяти в такий спосіб, ми маємо і мусимо його замінити. На таке, яке спроможне і готове. Повністю замінити весь нинішній «політичний клас» без будь-яких компромісів з ним, без жодного винятку. В нас є на кого їх змінити, в нас сотні і тисячі людей, які готові і гідні бути новою політичною елітою країни.
Вибору в нас нема: або ми це робимо, або не буде України. Ніякої, взагалі.
Найближчими роками, можливо і десятиріччями нам доведеться йти і на людські, і на матеріальні втрати. Наші люди будуть гинути незалежно від нашого бажання. Важливо, заради чого, важливо, що це дасть всім іншим, хто житиме.
Лише таким може бути наш мир. Будь-який інший мир буде чужим і більш небезпечним для нас.
І необхідною умовою для нашого миру є і будуть великі батальйони.
