22 лютого 2014-го кияни прокинулись у вільному Києві. Того ранку вони дізнались, що влада залишила місто, Янукович покинув Межигір'я та повним ходом втікав на схід. Бійців ВВ вже вивезли за межі столиці, а центр міста був під контролем майданівців. Кияни не передбачали, як будуть розгортатись події надалі, проте це зовсім неважливо, адже того ранку вони прокинулись у вільному Києві.

Національна свідомість того дня переживала критичне похмілля, усвідомлюючи жертовність тих, хто мав честь загинути на Майдані за свободу, хто вчинив як веліла совість. Багато хто відчував свою власну громадянську відповідальність, а інші – глибинне, спільне людське співпереживання. Люди виходили на вулиці вільного Києва та прямували на Майдан Незалежності, омитий кров'ю героїв Небесної Сотні. Вони плакали, допомагали волонтерам та розгублено чекали під парламентом на рішення опозиційних сил. Що далі?

Пересічний громадянин виявився зовсім непідготовленим до революції, яка нахлинула на нього вже не у вигляді затяжних протестів, а у закликах до озброєння. Вони залишили справу національного визволення на носіїв пасіонарного духу та декілька сотень лицарів у будівельних касках. Дехто відчував провину, адже у нього самого не знайшлось достатньо відваги або пориву до щиросердної жертовності заради України і він залишився в ці дні вдома. Саме 22 лютого українець мав змогу відчути увесь тягар сучасної доби української історії, відкинути втішні ілюзії та зустріти реалії національно-визвольних змагань. Громадяни тинялись вулицями революційного Києва разом з активістами і у кожного на серці була власна ноша.

Вже багато було написано про «висновки майдану», проте маємо визнати, що відбувся фундаментальний зсув у світосприйнятті звичайного громадянина. Населення нарешті усвідомило, що революції можливі. Загибель активістів на Майдані – стала найбільш шокуючим фактором для струсу суспільства. Жертовність Небесної сотні нагадала багатьом, що особистість має волю померти за країну, а центральні вулиці столиці заплямовані кров'ю. Свідомість, розбещена сучасністю та уявною формою утопічного гуманізму, не змогла твердо переконатись у дійсності, де на площах рідного міста розстрілюють людей. Кожен киянин, навіть з тих, хто обізнав себе, як «аполітичний», відчував безпосередню близькість до подій.

За десятки років всі нібито забули, або не звертали уваги на постійну конфронтацію між істиною та несправедливістю, яка здійснюється ціною людських життів. Через цифрові екрани всі бачили смерть у випусках новин, але це було за державним кордоном, за склом, за кадром, досить далеко, а потім вони бачать трупи героїв під рестораном швидкого харчування, де вже за місяць кожен зможе замовити собі бурґер. Тіла були накриті блакитно-жовтими прапорами. Зображення державного стягу з бурими плямами від крові ламають звичайного громадянина і первісною реакцією стає страх перед тим, що він коли небудь побачить це знов. Проте, 22 лютого закривавлені державні прапори здіймались на Майдані. Свідомі українці починають розуміти. Не має бути страху перед кров'ю, треба боятися, що пролиття її стане марним.

Революція – спалах сміливих сердець, який осяє темряву боротьби нації за власну гідність. Чи варто звертатись до маніпулятивної демагогії щодо «результатів Майдану»? Революція Гідності не закінчена і в цьому непохитно впевнена певна низка патріотичних рухів України. Свободу треба брати, а не чекати на неї від світової спільноти та панівної еліти, яка потребує докорінного оновлення. Настав час для контреліти взяти відповідальність за країну в свої руки і повести українців за собою в майбутнє.

Давайте знову прокинемось у вільному Києві? Проте наступного разу ми не станемо розгублено тинятись вулицями міста і будемо знати, як правильно використати години справжньої свободи.

Боротьба триває. Боротьба завжди буде тривати, адже несправедливість буде жити до есхатологічної розв'язки історії. Наша справа в цій боротьбі відстоювати гідність, іменем якої ми називаємо нашу революцію.