Тарас пішов служити в армію 19-ти років. І одразу попав на фронт.
Служив він срочником. Прошу вас запам»ятати цей факт.
...
Воював Тарас у бойовій 24-й бригаді. Увесь час на нулях.
 
*нуль – це нольова позиція, тобто така, яка стоїть на самісінькій лінії фронту і приймає на себе увесь вогонь – артилерійський та стрілковий. Тобто, міномети, кулемети, саушки, автомати і усе, що тій Росії впаде в голову прислати в своїх гуманітарних конвоях.
І це друге, про що я вас попрошу пам"ятати.
 
Після закінчення строкової служби Тарас підписав контракт і продовжив службу у 24-й бригаді. Перший батальйон. І це третє, про що я вас прошу пам"ятати.
...
На нулях.
Завжди.
Три роки – з 19-ти до 21-го свого року життя.

Бригада взнала про зникнення бійця не одразу.
Першою взнала мама.
Тарас їй подзвонив вночі, з незнайомого номеру і сказав, що з ним усе нормально.
Сказав таким незвичним тоном, що мама не спала до ранку. А вранці зателефонувала по тому незнайомому номеру. Де їй і відповіли, що її син В ПОЛОНІ.
І це четверте, що я вас попрошу запам»ятати.
 
Через два дні і бригада взнала про те, що один з її бійців знаходиться у полоні. Прошу уваги – аж через два дні. Тобто, опорний пункт, де знаходився сержант Гап"як, не одразу повідомив про зникнення одиниці особового складу.
 
І далі закрутилось, подумаєте ви. І зробите помилку.
Нічого не закрутилось.  Далі була тиша.
 
Ніхто нічого мамі не повідомляв. Ні комбриг, ні комбат, ні комроти, ні замполіт бригади, або, як це називається – заступник командира з морально-психологічного виховання.
...
- Де мій син?
Бригада про те не знала й навіть не збиралась про це взнавати. Комбриг ігнорував матір бійця.
Повторю – КОМБРИГ ІГНОРУВАВ МАТІР СВОГО БІЙЦЯ!

… пройшло майже два місяці.
 
Наше розслідування давно вже розставило крапки над цим детективом. Свідки зникнення Тараса Гап'яка давно розказали, що сталось в березні на нульовому опорнику 24-ї бригади. І ми теж можемо вам розказати про це.
 
Третій рік на нулях.
Третій рік під вогнем противника.
Без відпусток, без змоги швидких ротацій. Та взагалі без ротацій.
Не завжди маючи змогу відповісти вогнем на обстріли – адже у нас Мінськ. Ми ж не можемо відповідати вогнем. Наше діло – ховатись у бліндажі і пересижувати обстріли.
У хлопців зірвало дах.
 
Був алкоголь. Мабуть, немало. Так, дорогі мої, це стається досить часто. Не усі нерви витримають те пекло, в якому змушені жити наші захисники. І хто засуджує бійців за це – велкам до воєнкомату, підпишете контракт і ви у пеклі.
А вже тоді, пройшовши три роки, засуджуйте. Ок?
 
І хлопці, випивши, вирішили піти воювати.
Вони спокійно пройшли ту страшну лінію фронту, за яку нам забороняє заступати проклятий Мінськ

Армія відмовилась від свого бійця.
 
Бо це найлегше. Спочатку назвати дезертиром. Потім – перебіжчиком. А чо, він же сам сказав!
Армія - це шашкова партія на столі великих ігроків.
Боєць - це шашка, яку не жалко і віддати...
 
Але керівництво армією, оті самі наші представники Генштабу, оте наше злощасне СБУ чи то ФСБУ, не знаю вже, як правильно писати – це ще не країна.
Країна – це ми.
І Тарас Гап"як – один з багатьох таких, кого зараз ламають у полоні. Кому вже нема куди вертатись.
 
Хто потрібен лише своїй мамі. Яка вірить у свого сина і не віддасть його ім»я на поталу.
 
Але країна теж відмовилась від свого бійця.
Я скажу вам страшне – а ви просто повірте. Зараз мама бійця отримує погрози та пресинг по телефону.
 
Вдумайтесь – мати, яка відправила на фронт свою дитину. Яка підтримувала дитину як могла – а для кого 19 років не дитина, той не жив.
Матір, яка згодилась з підписанням подальшого контракту на службу в армії – НА ФРОНТІ!
зараз отримує погрози по телефону.